Глава 2 Зіпсована риболовля

Десь восени, дядько Петро з дідом Юхимом пішли на риболовлю взявши із собою сумку. Сумка стояла на дворі. Тому там була резиденція Мурзика, й він, звісно ж, о п’ятій годині ранку, спав там, але наші рибалки неуважно взяли цю сумку з коробочкою черв’яків, вудочками та бутербродами в газетці, які ще вчора ввечері наготувала баба Клава рибалкам у дорогу.

Так весело з відрами й сумкою вони йшли на риболовлю! До найближчого ставку або до найближчої річки було щонайменше два кілометри, але чоловіки завзято заходились співати пісеньку й вже через годину вони були на місці.

Слід додати, що сумка була дідівською, як ще можна назвати величезну біло-синю поліетиленову торбу, у якій можна було вмістити стопудового слона?! Але натомість слона, в ній лежав і давав хропака Мурзик. Дивлячись вже десятий сон, розпочався землетрус. Усе розколихалось - вудочки, черв’яки й усіляке барахло, усе це мало наглість потривожити сон пана кота. Він не на жарт злякався й раптом, опинився на самому дні сумки, засипаний речами він лежав на спині й дивився на застіжку яка раптом, розстібнулася й з неї линуло сонячне світло.

-Навіщо було кидати торбину, а якщо вудочки зламались, га, синку?

-Та я ж не думав, що вона покотиться вниз із пагорба.

-А що ти думав?-промовив дід Юхим-розстібай сумку, ставляй стільці, вже шоста ранку, а жодного карася ще не впіймали!

Так ось що це був за землетрус! Просто необережний дядько Петро кинув сумку, яка покотилась униз із пагорба, налякавши бідного Мурзика.

Дядько Петро заходився розстібувати застіжку на торбі й звідти прожогом кинувся тікати кіт. Ой як рвонув!

-Що там таке?-спитав дід Юхим побачивши як щось промелькнуло в нього в очах.

-Чи то кіт. Чи то ворона…-відповів дядько Петро.

-А може вже й сорока, ти що в сумку не дивився, коли оце її тягнув?!

-Та ні... Ви не кричіть, батьку, всю рибу налякаєте...-винувато продовжував дядько.

Згодом чоловіки заспокоїлись і, розставивши стільці, насадивши черв’яка на гачок заходились рибалити.

-Чорно-білий…чи то не Мурзик, ненароком, батьку?

-Та звідкіля мені це знати, я не екстрасенс, а рибалка,-прошепотів дід, виймаючи вже четвертого карася з води.

Дід Юхим був серйозним чоловіком і завжди любив порядок, також дуже рідко посміхався. Його брови зазвичай були нахмурені. Цього чоловіка неможливо було впізнати за риболовлею. Він брав у руки вудочку, будучи нахмуреним, закидав і чекав. А спіймавши першу рибинку - його обличчя розпливалось в усмішці, вічно нахнюпленого, серйозного діда Юхима неможливо було впізнати з усмішкою до самих вух!

-Набридло мені тут сидіти, ходімо, батьку, додому,-розчаровано мовив дядько Петро.

Звісно ж, не спіймавши жодної рибини й не такий настрій буде.

-Куди? Додому? Йди кота шукай, якщо зайнятись нічим, хто мене за язик тягнув запропонувати тобі піти зі мною?

Ось так закінчилась риболовля для дядька Петра, й він, узявши з собою якусь довгу палицю, побрів шукати Мурзика.

Ставок знаходився на галявині оточеній  лісом. У ньому не так густо росли дерева, але цей ліс був особливо гарним, у ньому було багато ягід і рослин. Дика малина, смородина, полуниця, яблуня, слива, груша. І це все росло через ставок і болото, які там знаходились. Ось чому дядько Петро й взяв палицю, пробиратись через малину й смородину та не дай Бог потрапивши в болото, зуміти вилізти звідти.

-Шукати кота в лісі, це ж безглуздя!- на пів лісу закричав дядько Петро.

Він відрізнявся від свого батька. Він також був похмурим, але зовсім не серйозним, йому було вже десь під сорок років. Здавалось, життя вже чогось навчило, але його очі були дитячими, саме вони надавали його чоловічій та мужній постаті, дитячу безпомічність.

І справді, як можна було піти шукати якогось кота, в лісі? Можна згодитись, що це безглуздя, а як інакше? Але дядько Петро, здається, добрів уже майже до болота й тільки зараз задумався навіщо йому здався цей котяра, який по своїй волі та по своєму бажанню заліз у торбу, так ще й спав там до самого кінця!

Запах був не дуже приємний. Пахло вогкістю, яка з’являється після дощів. Ця вогкість була незвичайна, бо її запах змішувався з більш приємними запахами малини, смородини та полуниці. Здається, цей цікавий аромат, зовсім непогано пахне, але як би не запах застояної води. Ця вода, не що інше як болото. Зелене, бридке болото. Його не можливо було побачити, бо біля нього росло багато рослинності, яка стіною закривала це джерело запаху.

Тим часом, поки дядько Петро не зрозуміло куди брів хащами, дід Юхим сміявся над ним, напевне вже сотий раз закидаючи вудочку в ставок. Була вже восьма година ранку. Дід Юхим зголоднів і вирішив дістати канапки.

-Не зрозумів,-здивовано мовив дід, – з-під бутерброду залишилась тільки газета «Суботні новини» й хліб, а ковбаса де?

Ой дід Юхим, дід Юхим… Куди ж могла дітися ковбаса, на якій спав котяра? Вона зараз перетравлюється у нього в шлунку! А вчора ж Ви неповністю торбу застібнули, щоб черв’яки дихали й ковбаса не засмерділася, так би мовити. Ось вам, і повноцінного бутерброду нема, та ще й кота, який через дірку в сумку протиснувся.

Після того як дід Юхим не побачив хлібу, його очі стали як 5 копійок, брови піднялись, а кінчики губ потягнулись до бороди, яка закривала повністю усю шию діда. Здивувався дід не на жарт.

А дядько Петро все брів лісом. Повіяло прохолодою, стало моторошно. Ще й ця рослинність лякала. Він знаходився недалеко від болота, вже його нічого не закривало. Але ж біля нього усе було салатового кольору, яскрава рослинність і декілька дерев, все ще не захоплених осінніми барвами, зливалися з болотом, яке було таке ж зелене й здавалось звичайною травою.

Ходивши так довго лісом, дядьку Петру захотілось перепочити й знайшовши невелике, повалене дерево, яке вже заросло мохом, він сів перепочити.

Дерево було старезним, тріщало, кора відпадала. Воно знаходилось над болотом. Ось сів туди дядько Петро й воно як затріщить, так і рухне у воду. Почулися крики, які лунали так голосно, що дід Юхим, який знаходився далеченько від свого сина, зміг їх почути.