З жахом пробудилася Йомі. Довкола себе, вона почула шум. Хтось ходив навколо, копиць. Дівчина чула кроки і голос.
- Хто тут є? – Повторювався голос. Голос здався їй страхітливим і паралізуючим.
Дівчина і не помітила, як у її ногу щось вчепилось. Вона не успіла подати звуку, чи дьоргнути ногами, як її, потягли із її, нічного лігва.
Коли, Йомі прийшла до тями, від переляку і шоку. Перед нею стояв чоловік.
- Ти, що тут робиш! – Загорлав він.
Йомі хотіла проронити слово, але не в змозі була, скласти до купи букв. Чоловік і надалі продовжував горланити, розмахувати руками. Наводячи на дівчину, ще більшого страху.
Йомі заплакала, її усю трусило. Чоловік побачивши сльози, спинився. Він дивився на неї, своїми старими очима, не відводячи погляду, а Йомі боялась підвести очей.
Ніхто і ніколи не кричав на неї, як той чоловік. Навіть батько і то був, ніжніший.
- Ти чого рюмсаєш дівчисько?.... Ти, як опинилася тут? – Чоловік, уже не кричав, а говорив спокійним голосом.
Тільки Йомі, від того не ставало легше. Вона і надалі боялась підвести погляду. У середині себе, вона розуміла, що вчинила якісь злочин, щось непоправиме, щось таки, що розлютило цього чоловіка.
- Пробачте. – Шиплявим голосом ледве видавила із себе, дівчина.
Йомі, уперше промовила це, слово. Раніше їй, ніколи не приходилось просити вибачень. Навіть перед старим дубом, вона не проронила цього слова. Можливо, якби вона сказала, це батькові, він би, і не вигнав її з лісу. Але тепер, вона говорить це, зовсім незнайомій людині і не знає чи говорить під плином страху, чи з усвідомленням своєї провини.
Чоловік важко здихнув і промовив.
- Ти, мабуть голодна. – Але тепер, його голос звучав, набагато ніжнішим тоном.
Йомі, не відповіла і на це, запитання, хоч її голод уже дошкуляв.
Вона сиділа на траві з опущеною головою, як злочинець якому мають винести вирок.
Чоловік, змахнув рукою і подався, до своїх речей, яких залишив о сторонні. Він розкрив сумку. У ній знайшов, парочку кручених яєць, кусок ковбаси і шматок хліба, якого зладив собі, уранці на дорогу. Узявши мішечок, чоловік присів на проти дівчиська. Розтилив серветку. Поставив їжу на неї. Нарізав ковбасу шматочками, очистив яйця, від шкарлупи і протягнув дівчиську.
- Їж давай.
Але Йомі, не рухалась і надалі.
- Я, тебе не трону. Мене звуть Михаїл, а тебе?
Йомі, мовчала.
- От що, ти пригощайся. Нехай це, буде моєю компенсацією, за то, що я тебе, так налякав. Ти, уж вибач мене старого… Я, краще піду, маю тут, ще багацько роботи, а ти їж. Якщо захочеш пити, то там у траві є джерело. Вода там, дуже смачна.
Йомі, сиділа ще деякій час не зворушено. Голод дошкуляв їй, а запах ковбаси наганяв їй апетиту. Дід був далеченько від неї. І Йомі із задоволенням, начала смакувати залишеною їжею.
Дівчина, насолоджувалася смаком їжі, вважаючи це, ще одними чарами, якими володіє людина. Для фей, їжа уся без смаку. Та і їм не потрібно її споживати. Енергію для життя, вони черпають із лісу.
Підкріпившись, Йомі нахилилась до джерела, упустивши руки у воду. Вода була прохолодна. Дівчина зачерпнула лодонями воду і протягнула до губ. На смак вода, була солодкуватою.
Дівчина підвелась, чоловік був досить далеко. Йомі збагнула. Що це файна нагода, аби утекти. Йомі, дивилася на чоловіка, якій старанно працював. Кидала погляд на дорогу, що тяглася у невідоме і відчула, як на неї навалювався сумнів. А чи правильно, вона робить, чи правильно буде узяти і просто утекти, тай куди утікати. Ні, Йомі не могла учинити так, це було неправильно.
Дівчина підійшла, до місця, де ще недавно трапезувала. На скатертині, ще залишався шматок хліба. Йомі нахилилась, обережно замотала остатки у скатертину. Узяла оберемок у руки і подалась у сторону незнайомця.
Дякую вам!... Дядько дозвольте мені, вам допомогти.
Чоловік усміхнувся і з радістю сказав, що прийме її допомогу.
Йомі, трудилась із усіх зусиль, розстелюючи сіно до сонця. Михаїл не запитував її , як вона появилась в одній із його копиць. Гадав, якщо дівчисько захоче розповісти, то розкаже сама.
Совмісна робота, завжди зближала людей. Йомі і не помітила, як страх, до цього чоловіка зник. Тепер він, здавався їй зовсім іншою людиною, ніж яку, вона зустріла з ранку.
Дівчина училась важкої роботи і відчувала себе, за довгий час щасливою, забувши про свої клопоти. Михаїл, був задоволений нею. Він допомагав їй, учив, розповідав усе, що сам знав, про трави, про сінокоси, усе що, його научили батьки і життя.
Коли, Йомі робила якусь помилку, Михаїл не кричав на неї, а на оборот хвалив. Дівчина поцікавилась, навіщо він, її хвалить, якщо вона робить не так. Михайл відповів їй, що краще мати працівника, якій постійно робить помилки, а ніж того, що їх не робить. Тоді. Йомі насмілилась і розповіла про свою помилку, помилку її життя. Михаїл, слухав її уважно. Дівчина розповідала про ліс, про фей, про своє минуле.
Коли розповідь дійшла, до кінця, а Михаїл дізнався, як Йомі опинилася в купі сіна, він промовив.
- Йомі, якщо хочеш, можеш залишатися і надалі ночувати у сіні. Звісно доти, поки я, його не приберу із поля. Або якщо не боїшся мене, то можеш заночувати у мене, в дома. Звісно не задаром у замін, я попрошу твоєї допомоги у господарстві. Я уже старий, та сили не ті.
Відредаговано: 20.09.2019