Про сонце, тіні та лісові таємниці

Ганя побігла додому. Може, не так багато часу минуло, щоб мама почала хвилюватися? Курточка наче чиста. І завдання зроблене. А от і будинок. Ганя стрибками піднялася по сходах, відчинила двері та ледь не впала від того, що в дверний отвір влетів Кіт.

Так, це його Ганя бачила біля лісу! Кіт занявкав.

– Кіт! – з кімнати почувся мамин голос. – Де ти був? Так схуд. Що з тобою сталося? Ганю, це ти його знайшла? Молодець! Ти ходила його шукати?

Мама здивовано дивилася на Ганю, яка стояла у верхньому одязі біля дверей.

– Ну не те що саме за ним… Я ходила дивитися на дерева, що дають сік… до березового гаю. Потім побігла за котом – а він у ліс. Я за ним…

– У ліс?! Ганю! – вигляд у мами був стурбований.

Почувся дзвін. Це відвернуло увагу мами, і вона поспішила на кухню. Кіт стягнув котлету, і тарілка, якою вони були накриті, з брязкотом впала додолу. Він жадібно ковтав свою здобич біля батареї.

– Як же ти схуд! Ну їж, їж, – мама дістала віник та совок, щоб прибрати черепки.

Ганя тим часом швидко зняла курточку й гумачки. Тихенько почала рухатися на кухню, щоб не привертати до себе уваги. Добре, що Кіт із цим допоміг!

Мама підмітала підлогу, Кіт доїдав свою котлету. Ех, Ганя теж була б не проти посмакувати!

Двері відчинилися, і на порозі з’явився тато, кремезний чолов’яга із шапкою й сумкою в руці.

– Хух, сьогодні впорався раніше. Зараз пообідаємо, і треба їхати до пана Микити. Як успіхи? – підморгнув він Гані.

– Добре, – тихенько відповіла Ганя, водячи очима по підлозі в коридорі. – Дерева в березовому гаю дають сік. Маю записи в зошиті. Але … може … він не такий корисний, як про нього думають люди? Ті, які його збирають та навчають інших...

– Чому ти так думаєш?

– Ані я, ані ті, кому доручили його збирати, навіть не перевірили, чи треба це робити…

– Ну… так. А чому ти засумнівалася?

– Борсук сказав, що немає потреби зараз збирати той сік. Води в нас достатньо, тільки деревам шкодять, – Ганя крадькома дивилася на тата. Її цікавила його реакція. Може, вони з Борсуком знайомі? Тато з мамою часто ходять у ліс.

– Борсук? – тато зі здивуванням і зацікавленістю подивився на Ганю. – А він звідки знає?

Виходить, вони не знайомі.

– Йому мудріші сказали. Яких він знає.

– Мудріші?

– Це ті, які збирають знання, а потім розказують іншим.

– Зрозуміло.

Мама тим часом розкладала по тарілках обід. Смачно запахло.

– А Борсук?..

– У лісі живе. У норі. Там є камін, як у нас, тому дуже тепло. І буфет, як у бабусі. Ми з ним пили липовий чай. Дуже корисний.

– І він сказав, що…

– Що зараз немає такої потреби збирати березовий сік, як колись, – Ганя намагалася чіткіше вимовляти слова, пережовуючи котлету. – Люди збирали його, коли вода навесні ставала непридатною для пиття. А зараз такого немає, тільки деревам погано.

– Розумний підхід! – тато підморгнув мамі. – От би так люди розмірковували перед важливими справами, то робили б менше марної праці. Молодець Борсук!

– Так, мені з ним було цікаво.

– Не сумніваємося! Можливо, колись і ми з ним побачимося.

– Я не знаю, де він живе. Ну, тобто де саме в лісі знайти його нору.

– Ти ж не шукала його, але ви зустрілися, – складалося враження, що тато вірить Гані. – Думаю, й з нами може так статися.

– Авжеж! Вам теж буде з ним цікаво. Він сказав, що слід бути допитливою й ставити запитання, і хтось із мудріших мені зможе відповісти.

– Погоджуюся! Ми будемо намагатися відповідати на них. Звичайно, ми не все знаємо, але із задоволенням долучимося до пошуків.

– Якщо ви чогось не будете знати, я можу спитати в більш мудріших.

– Більш мудріших? – усміхнувся тато. – Це хто?

– Бабуся, дідусь і їхні друзі. Думаю, вони багато чого знають.

– Ха, більш мудріші! Не буду сперечатися, вони розумні люди. Але я й себе, й маму вважаю мудрими.

– Так, тату. Але просто вони живуть довше, то, напевно, більше знають. Тому більш мудріші.

Ганя продовжила наминати картоплю, а тато, пережовуючи, глянув на неї з усмішкою.

– Думаю, Ганусю, нам усім є чому повчитись одне в одного! От навіть від тебе ми можемо дізнатися щось нове. Важливо бути допитливими в будь-якому віці.

– А в мене багато питань! Я от помітила, що сонце впродовж дня рухається й наша тінь змінюється. Чому так?

– Це наша планета обертається навколо власної осі, тому і здається, ніби сонце рухається по небу, – сказала мама. – Від цього залежить довжина тіні, а також те, як день змінює ніч. А від того, що наша планета рухається навколо сонця, змінюються пори року. Зрозуміло, Гандзю?

– Не дуже поки. Не все. То багато чого пов’язано із сонцем? Яке воно важливе! Значить, воно може допомогти не заблукати?

– За сонцем можна зрозуміти, де ти є, але для цього знайдуться й простіші вказівники, – додав тато. – Особливо в лісі є багато підказок. Зрозуміти, де північ, а де південь, нам можуть допомогти дерева. Той бік стовбура, де росте більше моху, зазвичай вказує на північ, а той, де гілки густіші й довші, – на південь, – кажучи це, тато намалював на серветці стовбур дерева та гілки. Стрілочками вказав північ і південь.

– Але люди вже винайшли прилад, який допомагає зрозуміти, де які сторони світу навіть без дерев, – підхопила мама. – Це компас.

– Компас… – повторила Ганя. Було помітно, що їй усе це цікаво і вона намагається запам’ятати.

– У нас є компас, ми навчимо тебе ним користуватися, – сказав тато. – Дякую, все було чудово: і обід, і розмова з вами. Поїхав. Буду ввечері, не сумуйте. А ви й не будете!

Він встав з-за столу, поцілував маму та Ганю й пішов у коридор одягатися. Кіт терся біля маминих ніг.

– Ганю, ти, напевно, втомилася після подорожі? Може, відпочинеш?