Сліди на снігу

Сонце засліпило Ганю, і вона зажмурилася. Постояла так кілька секунд і, розплющивши одне око, а потім друге, покрокувала доріжкою.

Через кілька хвилин ходи Ганя вже змогла розгледіти крізь дерева поверхню озера. Цієї зими і дорослі, і діти остерігалися ставати на кригу, бо було не дуже холодно, і шар льоду був не таким товстим. Ганя ще не вміла кататись, але із захватом спостерігала, як це роблять старші. Надивившись, уявляла, як вона швидко та красиво буде ковзати, тримаючи на собі погляди інших.

Праворуч від озера вже було видно березовий гай. Нікого поміж дерев не було, значить, учні, якщо й прийдуть сьогодні, то пізніше, бо під час уроків їх би не відпустили. Ганя намагалася заводити розмову зі школярами, але ті трохи ігнорували її. Вона була молодша за учнів, і вони сприймали її як малечу. «Нічого, восени я вже піду до школи й теж буду школяркою», – подумала Ганя, шморгаючи носом.

Трохи далі ліворуч починався ліс. Вони з батьками туди часто ходили за грибами та ягодами або просто на прогулянку. І дорогою батьки завжди розповідали щось цікаве.

Ганя вже бачила окремі берези й навіть ті, до яких були прикріплені пляшки. Вона підійшла до дерева з номером «2». Щоб оцінити об’єм, на пляшках були мітки. Ганя дістала зошит. На першій сторінці був намальований план місцевості, на наступній – накреслена таблиця для об’єму соку.

Тільки от прикрість – вона була недостатнього зросту, щоб подивитися об’єм! Учні були набагато вищими за неї. «Треба на щось стати, – не розгубилася Ганя. – Тільки от на що?» Вона озирнулася довкола, уважно вдивляючись у поверхню. Помітила неподалік камені достатнього розміру та пішла до них. «Треба знайти рівний, щоб не впасти!» Самого падіння Ганя не боялася, вона переживала за курточку. Уважно роздивившись камені, вибрала потрібний. Обережно підняла його та перенесла до дерева. Тримаючись за стовбур, стала на камінь і почала вивчати мітки на пляшці. Десь між 700 та 800, ближче до 800. «Це скільки? Як записати? Може, стрілочку та 800? Нічого, головне, щоб я розуміла, а комусь можу пояснити». Так, перетягуючи камінь від дерева до дерева, Ганя перевіряла об’єм та записувала значення зрозумілим для себе способом.

У таблиці незаповненим залишився номер «1». Де ж він? Ганя вирішила знову знайти номер «2», бо номер «1», імовірніше, мав би бути десь поруч. Ближче до доріжки, якою Ганя прийшла, вона побачила дерево під номером «2». Почала ходити навколо – а, от і номер «1»! Просто пляшку так прикріпили, що її не було видно. Ганя перенесла камінь, залізла на нього, тримаючись за кору, подивилася на мітки та занесла в таблицю об’єм. Зіскочила вниз та зітхнула з полегшенням: добра робота! «Але як його спробувати на смак? Ех, був би хтось вищий, міг би зняти. Ну нічого, іншим разом!»

Ганя згорнула зошит та хотіла вже запхнути його в кишеню, як от побачила, що по землі щось проскочило. Схоже на…

– Кіт! Кіт, стій! – Ганя почала бігти за Котом. Так, це був він. Його вже деякий час не було видно навіть біля будинку.

Кіт біг між кущами та стовбурами дерев у напрямку лісу. На тлі білого снігу Ганя могла бачити його темне хутро, але на плямах землі, де сніг розтанув, розгледіти його було важко.

Ганя хутко перебирала ніжками, відштовхуючись руками від повітря. Сонячні проміні вистрибували між деревами, і їй доводилось трохи мружитись.

– Кіт, стій!

Ганя зачепилася ніжкою за корінь на стежці і, все ще тримаючи руки в повітрі, подалася тілом уперед.

– Йой! – простогнала вона та почала повільно підводитися.

Сіла на коліна та перелякано подивилася на курточку. Але найгіршого, чорних плям землі, не побачила. До курточки налип сніг – на щастя, вона впала не на голу землю.

– Ох! – видихнула Ганя, обтрушуючись. Мама трохи насварить, але несильно.

Ганя підвелася на ноги. Обтрушуючись, почала видивлятися Кота на тому місці, де бачила його востаннє: немає. Але там, де він пробігав по снігу, залишилися добре видимі сліди лап. Можна відстежити його за слідами! Вона зійшла зі стежки та обережно, високо піднімаючи ноги, почала йти, уважно вдивляючись у сніг.

Ганя була так зосереджена на пошуку, що навіть не помітила, як заходить усе глибше в ліс. Ідучи так деякий час, вона вийшла на галявину між деревами. Кота не було ні видно, ні чути.

– Кіт! Кіт. Кіт… – покликала Ганя, але так тихо, що він навіть і не почув би. Кричати вже не було сил.

Ганя роззирнулася. Де шукати Кота – незрозуміло, куди йти назад – так само. Можна покликати на допомогу.

– Агов! – вигукнула вона, але жодної відповіді не було.

«Куди ж іти? Можна вибрати напрямок, рухатись та час від часу знову гукати, – подумала Ганя. – Може, вийду на стежку, а вона приведе туди, де є люди».

Ганя вирішила так і діяти. Вибрала напрямок та покрокувала до дерев. Озираючись навколо, обережно переставляла ноги в гумачках. Іноді нога провалювалася у сніг, і він потрапляв усередину. Через деякий час вона побачила стежку, яка мала б вивести її з лісу.

Ганя почала з більшою цікавістю роздивлятися квіти, на які до того особливо і не звертала уваги. Це були первоцвіти, малюнки яких вихователька показувала дітям на заняттях. Але так цікаво було бачити їх наживо – он ряст, он жовті зірочки! Ганя йшла та примовляла в такт своїм крокам гаївку, яку вони вивчили у садочку:

– Топчу, топчу ряст, ряст. Бог здоров’я дасть, дасть. Іще буду топтати, щоб на той рік діждати!

Вихователька пояснювала, що «топтати ряст» означає жити. Як тільки ці квіти з’являлися, люди приходили в ліс, де вони росли, та босоніж ходили по землі. Пританцьовуючи, вони співали гаївки з надією, що Бог подовжить їм життя, і вони наступного року так само прийдуть навесні в ліс. З часом цей обряд відійшов у минуле, хоча сам дотик до живої природи мав і має оздоровчу силу.