Крок за поріг

Ганя стояла біля вікна. Вона слухала мелодію, що утворювали краплі, які падали з бурульок у калюжки під будинком. Здавалося, на вулиці дощ, але за вікном було ясно та сонячно.

Із сусідньої кімнати було чутно мамині думки. Вона зауважила вголос, що давно вже не було видно Кота. Кудись дівся. Треба буде якось піти пошукати. Наприкінці місяця видаватимуть збірник інституту. Необхідно встигнути дописати статтю. Для «вірності», хм, «до-сто-вірності» треба ще один дослід переробити.

Мама Гані – біологиня. Вона працює в науково-дослідному інституті. Нещодавно захистила дисертацію та стала науковою співробітницею. І вже має двох аспірантів. Їхня маленька група займається вивченням життя рослин за змінених умов зростання. Раніше Ганя намагалася вимовити слово «біологиня», але виходило «богиня», і всіх це дуже тішило.

– Матвію треба пошукати в бібліотеці статті європейських колег. Чи спостерігають вони такі самі зміни, як і ми? І середнє арифметичне та похибку ще раз слід перерахувати. Хай Софійка цим сьогодні займеться.

Мама набирала номер Софійки, аспірантки, яка тільки перший рік працювала в інституті. А Ганя, примружившись, дивилася у вікно, де грали сонячні промінчики, відбиваючись від усього сніжно-льодяного.

Нещодавно група учнів п’ятого класу місцевої школи ходила на екскурсію до маминого інституту, щоб познайомитися із науковцями в білих халатах та подивитися на різні складні прилади. І Ганя пішла з ними, хоча вона ще тільки готувалася до школи. Вчителька, знаючи, що мама Гані там працює, взяла з групою й її. А Ганю хіба здивуєш? Тих науковців вона знала на ім’я і знала, хто ким керує. Голова відділу, бородатий Кирило Данилович, для Гані – дядько Кирило, хоч і виглядав суворо, але здавався Гані добродушним. Це було видно з того, як він крадькома погладжував рослини, тихо їм щось говорячи, а коли помічав на собі зацікавлений погляд Гані – підморгував їй, усміхаючись у вуса та очима.

– Софійко, слід ще раз, а краще два, перерахувати ці дані, – мама занепокоєно давала завдання Софійці, – і доробити презентацію, бо мені треба на неї обов’язково подивитися.

Саме Кирило Данилович розказав учням, що місцеві жителі в цей час збирають березовий сік та запропонував їм піти разом із ними до березового гаю. Подивитися, як дорослі роблять отвір у стовбурі та встромляють трубочку, через яку сік стікає в прикріплену пляшку. Завести польовий щоденник, у якому записати дату першого візиту до гаю, а потім відмічати, коли та скільки назбирується соку. А спробувати можна? Дегустація обов’язкова! «А також оформити результати та представити на засіданні!» – голосно, зсунувши брови, сказав Кирило Данилович, хоча Ганя знову побачила добрі складочки навколо очей. Учні перелякано дивилися на завідувача, тулячись один до одного, як зграя маленьких рибок при зустрічі з великою рибою.

– Матвія сьогодні пів дня не буде, йому треба в бібліотеку. Прийде після обіду, але, скоріш за все, буде зайнятий читанням, – аспіранти були для мами трохи, як діти. Це було помітно по виховних нотах в її голосі.

Минуло вже три дні відтоді, як учні з дорослими ходили в березовий гай свердлити дерева. Звісно, Ганя ходила з ними. Як таке пропустити? Польовий щоденник, звичайно, завела. Зазначила дату першого візиту. Почерк, зрозуміло, був ще дитячим, не порівняти з тим, як виводили цифри учні, але в зошиті Гані був і план місцевості, і позначені ті дерева, з яких брали сік, і навіть масштаб!

План Ганя малювала разом із татом. Він теж був науковим співробітником, тільки іншого інституту: займався математичними розрахунками. Тато навчив Ганю знаходити середню довжину кроку. Для цього вона кілька разів «прогулювалася» кімнатою, рахуючи вголос кожен крок, а потім вони вимірювали сантиметровою стрічкою пройдений шлях. Тато пояснив Гані, що треба поділити загальну довжину на кількість кроків, щоб знайти середню довжину одного.

Хоча малюнку Гані бракувало точності, загальну картину місцевості можна було вловити. У зошиті були намальовані будинки, стежки, одна з яких вела до сусідніх будинків, а інша – в напрямку березового гаю. Також Ганя намалювала озеро, хоча, згідно з масштабом, його й не мало бути видно. «Нічого, – міркувала Ганя, – раптом, це важливо. Буде видно, звідки дерева п’ють воду». Скільки разів вона чула від батьків, що деталі важливі!

Про наступний візит у гай учні, ймовірно, домовились, але Гані про це не сказали. Хм… А допитливість підказувала, що вже час іти перевіряти.

– Мамо, можна мені піти в березовий гай подивитися на дерева? – все ще думаючи над тим, звідки в них береться той сік, спитала Ганя.

– Так-так, – почула вона з кімнати голос мами, яка саме в той час відповідала Софійці. – Авжеж.

«Добре, – подумала Ганя. – Треба взути гумачки, бо надворі точно мокро». Але дощовик надягати зверху дуже не хотілося. Він приховав би нову світлу курточку, яку Гані подарували на день народження її бабусі Ганни. Ще раніше Ганя вирішила, що має отримувати подарунки не тільки на своє свято, адже на нього треба було довго чекати, а й на бабусине, бо вони мають однакові імена. Тоді вона ще тільки вчилася рахувати роки і проміжок між подарунками їй здавався ну дуже довгим. Хоча зараз Ганя вже розуміла, що в цей день, який буває тільки раз на рік, її вітають з народженням, традиція встигла закріпитись, і ніхто її не скасовував.

У цій курточці Ганя була трохи схожа на тітку Дар’ю в її білому халаті. Зі слів мами, тітка Дар’я, мамина співробітниця, пережила капітальний ремонт будівлі інституту. Це означало, що вона там працювала вже дуже-дуже давно. Тітка Дар’я носила окуляри з товстим склом (тато пояснив, що це для того, щоб добре бачити вдалину). З-під них очі тітки Дар’ї іноді поблискували так само, як і металеві ґудзики на її халаті. Чому на її халаті були пришиті саме металеві ґудзики, мама, як і інші, не знала. Може, Кирило Данилович щось знає, але не каже? Загадка.