Розмова у Старому млині

Гамбаболь із Робом уже злізли з самоката та ділились враженнями від першої поїздки.  Гамбаболь був дуже вражений та вдячний за такий подарунок, і пообіцяв собі, що обов’язково навчиться їздити як тільки-но знайде собі шолом, в якому буде зручно його розкішним вухам.

- Не будемо гаяти часу, треба рятувати Два Зернятка,- діловито сказав Роб, та попрямував у старий млин.

Гамбаболь поспішив за ним, але він трохи сумнівався, що ця затія буде успішною. Хоча для допомоги другові він був готовий на все.

Два Зернятка вони знайшли під самим дахом, де була маленька комірчина. Колись, залита сонцем та охайно прибрана, вона виділялась лишень пилинками борошна, що танцювали у променях сонця, яким пронизувало всю комірчину.

Тепер це була занедбана та неохайна кімната з мутними віконцями та павутинням. Там вони і знайшли Два Зернятка. Він сидів обхопивши руками коліна та тихенько плакав, його волосся було скуйовджене, на щоках блистіли сльози – він сумував за своїм домом, за тими часами, коли він був щасливий.

- Гамбаболю, залиш мене із ним, я спробую поговорити,- тихенько сказав Роб, сідаючи біля Два Зернятка, який тільки подивився на них  заплаканими очима і тихенько привітався.

Гамбаболь вийшов з комірчини та присів на якусь цеглину. Він дуже хвилювався за свого друга тому намагався послухати,що ж Роб буде говорити. О ні, він не підслуховував, але його чудесні вуха вловлювали тиху розмову.

Роб говорив довго та натхненно: він розказав про війну, про те як приплив за океану, щоб допомогти, розказав про своє місто Детройт, яке теж занепало, і тисячі людей втратили роботу та улюблені занняття.

Але потім Роб почав переконувати Два Зернятка у тому, що зараз такий час, коли потрібно витерти сльози і всі сили витратити на допомогу тим, у кого ще більше горе.

- Але я все життя був у млині, я більше нічого не вмію,- тихенько сказав Два Зернятка.

- Ми знайдемо тобі найкращу роботу у світі, я тобі обіцяю! І Гамбаболь теж!- урочисто сказав Роб, - А тепер ходімо до дому. Будемо складати план!

Два Зернятка трохи повеселів: він вирішив, що дійсно варто спробувати нову професію, якщо вона знайдеться для нього.

Через декілька хвилин вони уже приїхали до будинку Гамбаболя, де всілись за Пиріжковий стіл, щоб обговорити останні події, та трохи перекусити пиріжками. Але, як на лихо, пиріжків не було, тому Два Зернятка несміливо сказав :

• А можна я спечу пиріжки? Мені треба лишень трішки борошна та сиру. Або вишень.

 У Гамбаболя в коморі було трохи запасів: і грудка сиру, і баночка вишень у власному соці, і мішечок борошна. Отож Два Зернятка попросив, щоб йому не заважали,бо робити пиріжки – то особлива магія, яка потребує уваги та натхнення.

Роб як завжди не міг всидіти на місці – він уже побував на городі, де скуштував усе підряд, хоча ще ніякі овочі не дозріли (вони були зелені і кислі). Як зрозумів Гамбаболь, Роб не дуже розумівся у вирощуванні городини, адже навіть маленькі діти знають, що кропиву їсти не можна. Але Роб, напевне, ніколи не бачив кропиви, тому вирішив скуштувати декілька листочків, самих апетитних на його погляд. Він засунув листя кропиви до рота і почав жувати, а ж тут скривився та почервонів, сльози бризнули йому з очей. Тому з городу він прибіг з висунутим язиком, який трохи розпух, і випив ціле цеберко води. Він все щооь намагався сказати, та марно. Бульк- буль, - тільки і було чути з відра, куди засунув голову Роб.

- Гамбабаболю, ти що вирощуєш китайську їжу в себе на городі ?- запитав Роб витираючи сльози, - що це за бісовий салат у тебе росте ? Я думав мій рот згорить і вибухне !

- Бісовий салат я посадив трохи далі – он там під черешнею – але він ще не зійшов, - відповів Гамбаболь,- а звідки ти знаєш, що я цього року взяв у Біса трохи насіння ? Ми ж бо з ним не розмовляли декілька років!

- Та ні, ось це що таке ?- Роб витягнув з бороди листок кропиви та відкинув його на землю.

- Це кропива, я варю суп із неї! – відповів Гамбаболь,- це дуже смачно.

- Мій друже,- витер ще раз заплакані очі Роб,- пообіцяй мені, що ніколи не будеш пригощати мене тим супом.

Через декілька хвилин Гамбаболь вирішив запитати у Два Зернятка чи потрібна тому допомога. Та лишень зайшовши у хату, він побачив справжню пиріжкову магію.

Два Зернятка сидів на ослінчику , а тісто саме вискакувало із великої тарілки, розкачувалось на столі. З іншої тарілки велика ложка набирала сиру та клала на тісто, яке саме загорталось у пиріжок. Гамбаболь тихенько відступив назад – він знав, що не можна заважати і відволікати свого друга.

Роб уже повеселів та не міг всидіти на місці: - Даваймо проїдемось селом, може і роботу знайдемо для Два Зернятка. Та і мій язик потрібно провітрити холодним вітерцем, - запропонував він.

Гамбаболь був тільки і радий такій пропозиції, дуже йому сподобалось їхати на самокаті. «Тільки, напевно, треба рота закривати», - подумав він, – «щоб яка бджола чи муха не залетіла».

- У вас є волонтери у селі ?- запитав Роб,- поїдемо їх шукати! Може і ми чимось допоможемо ?

- Не знаю, - якось невпевнено відповів Гамбаболь. Волонтери-бо – то були для нього якісь дуже незвичайні  і таємничі люди, напевно аж ніяк не схожі на жителів села, яких він знав усе життя. Таких дивних зачісок як у волонтерки Юлі він не бачив ніколи серед своїх сусідів, а волонтери – вони ж не схожі на простих людей, які живуть поряд з тобою. Так собі думав Гамбаболь коли вони уже, як йому здавалось, промчали вулицею та, минувши Старий Млин, під’їхали до сільської ради.

Аж раптом Роб зупинився біля старої тополі : - Ось вони – волонтери ! - радісно прошепотів Роб, ховаючись за деревом та тягнучи у сховок Гамбаболя.

 Той придивився, і дійсно: біля сільської ради стояла зелена машина, в яку вантажили коробки односельчани.

- Підемо ближче, треба все добре роздивитись, - прошепотів Роб та, вхопивши за руку Гамбаболя, потягнув його за собою. Як ви розумієте, Роб та Гамбаболь – чарівні істоти, які вміють бути майже невидимі для нас, звичайних людей. Тому на них ніхто і не звернув увагу, коли вони підійшли близенько та почали спостерігати.