ЕПІЛОГ

Як швидко у житті минає свято і як довго тягнуться будні. Он як буває — чекаєш, чекаєш тих канікул, мучишся, а вони раз — і пролетіли!

Ще зовсім недавно Федько категорично відмовлявся їхати у табір, а тепер стоїть у кутку в туалеті 1 тихо злизує сльози зі щік. Він навмисне заховався, щоб ніхто не побачив, як він плаче, адже справжні хлопці не плачуть! Плачуть тільки слабаки й невдахи.

А в таборі сьогодні урочиста церемонія закриття. І ось знову, як і два з половиною місяці тому, Маріанна Миколаївна вишикувала дітей якраз навпроти сцени. На підвищенні стояли колись невідомі, а тепер добре знайомі вчителі, тренери й усі працівники табору на чолі з директором.

Олександр Андрійович підійшов до мікрофона й гучно відкашлявся, привертаючи до себе увагу.

— Добрий день, дорогі перші випускники табору «Лісова мрія», батьки, родичі, друзі! Сьогодні у нас велике свято — урочисте закриття літнього табору. Але кінець одного, як ви знаєте, це початок чогось нового, набагато кращого та цікавішого. Згадайте, якими ви сюди прийшли: невпевненими, зляканими і страшенно нечемними (якби були чемними, то ніколи б сюди не потрапили). А тепер подивіться, якими ви стали — чемними, вихованими, розумними, ввічливими, а головне — навчилися поважати одне одного і дружити. Не забувайте свого табірного життя — веселого, радісного і повчального. Залишайтеся завжди такими, якими ви зараз виходите звідси! Щасти вам! В добру путь! Сподіваюсь більше ніколи не бачити вас у нашому таборі!

Всі дружно засміялися, зрозумівши останній жарт директора, а Федько подумав: «Тепер я ще більше не слухатимусь, щоб наступного року мене знову сюди привезли!»

Після директора виступали вчителі, вихователі, тренери. Всі вони говорили тільки найкращі слова на адресу дітей. Потім виступив табірний колектив художньої самодіяльності. Федько також виступав — розказував гумореску. Потім був солодкий стіл, дискотека і феєрверк.

Федько, Валерія, Івасик та Петрик зібралися у своєму улюбленому місці — в кутку біля кущів і розмовляли.

— Літо так швидко промайнуло, правда, хлопці? — запитала Валерія.

— Угу, — прогудів Федько. — Щось мені зовсім не хочеться додому.

— І мені, — сказав Петрик.

— А кому хочеться? Тут так класно, — додав Івасик. — Нічого робити не треба, тільки розважайся, скільки душа забажає!

— А я колись не хотів сюди їхати, — сумно згадав Федько. — Просив батьків, щоб не віддавали мене сюди. Як добре, що вони не послухали.

— І я не хотіла нікуди їхати, — сказала Валерія. — Взагалі-то я повинна була їхати в табір на море, але мама забула заздалегідь забронювати місця. А потім Олександр Андрійович запропонував їй віддати мене сюди. Мама погодилася, тому що цього літа в них з татом багато роботи, а сестри зайняті малими дітьми, тож мене все одно ніхто б не зміг відвезти на море.

— А мені мама поставила ультиматум, — засміявся Івасик. — Або я їду у табір, або вона зачинить мене в камері для малолітніх злочинців. Звичайно, мама пожартувала, в камеру вона мене не посадила б, але точно відправила б на ціле літо в село до баби. Так що вже краще табір.

— А що, тобі не подобається бути в селі? — здивовано запитав Федько. — Я б поїхав.

— Ага, якби то було якесь нормальне село, а то… Три хати високо в горах і моя баба… Ніяких розваг, тільки і знай, що сиди біля її спідниці та курчат лічи. Нікуди мене не відпускає! Та й ходити там нікуди, хіба що корови пасти…

— А мене мама запитала: «Поїдеш?» — я сказав: «Поїду», ось і все. А що би я робив ціле літо сам вдома? А так поїхав і з вами познайомився, — розповідав Петрик.

— Точно! — засміялися хлопці. — І все-таки, як корисно хоч іноді слухати батьків! — зробила висновок Валерія.

Потім діти вилізли з кущів, бо їх уже гукали батьки. Було пізно і час їхати. На прощання мушкетери обнялися, тричі прокричали своє гасло: «Один за всіх та всі за одного!» і з прощальними словами: «Побачимось на волі!» пороз’їжджалися.

Через якусь чверть години табір спорожнів. І так там стало сумно і незатишно без дітей, що хоч плач. Олександр Андрійович одразу пішов у свій кабінет і замкнувся на ключ. Маріанна Миколаївна і решта вихователів порозходилися по домівках. Залишилися тільки прибиральники і сторож.

Ось так закінчилося літо. Табір «Лісова мрія» спорожнів аж до наступних канікул, коли знову гостинно відчинить двері новоприбулим шибеникам.

А Федько вже вдома. Лежить у своєму ліжку і замріяно дивиться у стелю. До нього підійшла мама і вони почали розмовляти.

— Знаєш, мамо, — сказав Федько, — там було так класно, що я, ти мене пробач, звичайно, не зможу слухати тебе цілий рік.

— Чому? — здивувалася мама.

— Тому що, — відповів хлопчик.

— Зрозуміло, — усміхнулася мама. — Але якщо ти не будеш мене слухати, значить, ні в який табір не поїдеш!

— Це шантаж! — вигукнув Федя.

— Нічого подібного, — заперечила мама. — Просто тепер у тебе буде стимул. Слухатимешся — поїдеш у табір, а ні — то ні.

— Знаєш, мам, — казав Федько, — а мушкетери всі в мою школу перейдуть, у мій клас. Тепер ми будемо вчитися разом.

— Як цікаво, — здивувалася мама. — А їхні батьки не проти?

— Думаю, ні, хоча… Вони поки що про це не знають!

— Як це?

— А так!

— Ну, ви й видумщики! — засміялася мама.

— Все буде ок, — підморгнув їй син.

— Спи давай! Добраніч! — попрощалася мама, поцілувала сина в чоло і вийшла з кімнати.

Ось так закінчилися веселі пригоди Федька Ластовиняка у літньому таборі. Але ми не прощаємося, бо з хлопцями такого віку трапляється багато чого цікавого та дивовижного. А тепер добраніч, любі мої. Федько заснув, не будемо йому заважати. Па-па.

Дякую, що був/ла зі мною. Якщо не важко, напиши коментар, будь ласка. Буду щиро вдячна! До наступної зустрічі!