САМІ В ЛІСІ

Дуже весело і швидко минало табірне життя. Зранку — гімнастика, потім сніданок, заняття в класі, обід, вільний час, вечеря, ігри, сон і так кожен день. А ще діти плавали в басейні, ходили на річку ловити рибу, в ліс по гриби та ягоди, грали у різноманітні ігри на спортмайданчиках. Ввечері збиралися групами і співали пісень чи розказували нічні «страшилки». По п’ятницях і суботах у таборі влаштовували дискотеку, і діти до ночі танцювали та веселилися.

Так непомітно промайнуло два місяці. Ще зовсім трохи — і вони повернуться додому, а там уже й осінь, і всі знову підуть до школи.

Навіть Федько забув, що ще зовсім недавно він навідріз відмовлявся їхати в табір, втекти хотів, побачивши колючу сітку на огорожі. Тепер хлопчик дивувався з того і подумки дякував батькам, що вони привезли його сюди. Він навіть додому не їздив на вихідні — так йому тут подобалося. За ці два місяці Федько добре засмаг, витягнувся, зміцнів і окріп. Став спритнішим. Його любили вихователі і тренери. Федько навіть брав участь у художній самодіяльності табору: співав, танцював, декламував вірші. Але найкраще він розповідав анекдоти та гуморески. Зал не раз викликав його на «біс».

Одного разу Маріанна Миколаївна зібрала всіх у класі і сказала:

— Діти, усі ви добре знаєте, що через два тижні ми завершуємо наш літній виховний відпочинок. Багато в чому ви стали розумнішими, сильнішими, спритнішими, дисциплінованішими та організованішими. Ви добре попрацювали над собою цього літа, проте є одне «але»... Ви не вмієте дружити!

Дітей дуже здивували останні слова виховательки. Це вони не вміють дружити? Неправда! Вони дружать! Ще й як дружать! Вони дружитимуть навіть після табору! Принаймні, так собі вирішили мушкетери.

— Так, — стояла на своєму Маріанна Миколаївна, — ви й досі не навчилися дружити. Знаєте чому? Хоча б тому, що й досі розділені на лицарів та мушкетерів. Подивіться на інших дітей — усі дружать разом, цілою групою, а ви розділені. Поробили свої маленькі світи, та навіть і там не все гаразд.

Діти хотіли заперечити, проте Маріанна Миколаївна продовжила:

— Керівництво табору прийняло рішення навчити вас товаришувати та цінувати дружбу і відправити вас завтра у семиденний похід.

— Ого! — захоплено вигукнули діти. — Клас! Супер! Ура!

— Ще нема чого радіти, — сказала Маріанна Миколаївна, — це не просто похід, це складне випробування, тим більше, що з вами не буде дорослих.

— Що? — вкрай здивувалися всі. — Не буде дорослих?! Як?! Чому?! А як же ми самі?! І ви з нами не підете? І ніхто з нами не піде?!

— Ні я, ні хто-небудь інший з вами не піде. Ви будете самі в лісі цілих сім днів без наглядачів. Після обіду вам проведуть інструктаж, а на світанку вирушаєте. Так що, дітки, готуйтеся і не думайте, що це легко. Так важко, як вам буде в лісі, вам ще ніде не було. Це вам не підйом о сьомій ранку на ранкову гімнастику.

З цими словами Маріанна Миколаївна встала і вийшла з класу, а діти так і залишились сидіти на своїх місцях.

— Оце вже цікаво! — задумливо протягнув Федько.

— Що? — не зрозуміла Валерія.

— Та похід оцей... Це щось нереальне — цілих сім днів самі в лісі без вихователів, тренерів чи наглядачів... Ні, такого бути не може! Це неможливо!

— Звичайно, неможливо, — погодився з ним (хто б ви думали?) Сергій. — Їм просто не дозволять! Як можна одних дітей у лісі залишити? Що ми там будемо робити?

— А якщо на нас хтось нападе?! — раптом видав Артур.

— Хто?! — засміялися всі.

— Як хто? Вдень на нас запросто можуть напасти вовки, ведмеді, кабани чи просто якісь грабіжники, а вночі по лісі ходять усілякі Мавки та лісовики... Хто нас буде захищати?

Діти просто полягали від сміху на парти, дивлячись на схвильоване та перелякане обличчя Артура.

— Не забувай, що тут ще й привиди іноді пролітають, — додав Федько, і всі засміялися ще дужче.

Правда, лицарі ще й досі не знали, що в ту ніч їх налякали саме мушкетери.

— Смійтеся, смійтеся... — обурився Артур. — А як блуд причепиться, тоді вам буде не до сміху.

— Який блуд?

— Як він причепиться?

— Він що, реп’ях?

— Чи, може, інфекція?

— А от і може причепитися! — вигукнув Артур. — Моя бабуся розказувала, що коли вона була молодою, то пішла збирати печериці на пасовище. Було дуже рано, і людей ще ніде не було видно. Аж раптом вона побачила прекрасного білого коня. Бабуся хотіла роздивитися його краще, але чим ближче вона підходила, тим далі й далі він віддалявся. Бабуся пішла за тим конем. Він, наче, вів її кудись. Йшли вони довгенько, аж раптом у бабусиній голові промайнула думка: «Молися». Вона почала швидко читати молитви, і, наче, пелена впала з її очей. Сірий туман розвіявся, білий кінь зник... Бабуся глянула собі під ноги і несамовито закричала — вона стояла на краю прірви!.. Ще крок — і її близькі ніколи б не дізналися, що з нею сталося. Якби бабуся не почала молитися, вона б загинула, а її тіло відніс би в океан бурхливий потік, який шумів десь далеко внизу. А ви кажете!..

Артур так захопився, що в кінці розповіді аж забагато нафантазував про бурхливий потік. Діти мовчки хвильку посиділи, а потім, як завжди, почали кричати, перебиваючи одне одного:

— Не може бути!

— Це неправда!

— Брехня!

— Ти все напридумував!

— І набрехав!

— Нічого я не набрехав! — захищався Артур. — Мені бабуся таке розказала, і якщо вона мені набрехала, то я за її слова не відповідаю!

— Ще невідомо, чи бабуся тобі розказала, чи ти це сам придумав!

— Досить! — раптом голосно вигукнула Валерія. — Нам не сваритися потрібно, а вирішити, як ми житимемо в лісі без нікого і без будь-чиєї допомоги!

— А що тут вирішувати?! — вигукнув Сергій. — Нема що вирішувати і крапка! Нас не відпустять самих, не мають права!

— Правильно Сергій говорить! — закричав Артем. — Ми не будемо нічого обговорювати, бо нема що обговорювати! Особисто я дуже зайнятий і не маю часу на всілякі дурниці!