ЗООСАФАРІ

Якось ввечері Маріанна Миколаївна зайшла до хлопців у кімнату, щоб побажати їм спокійної ночі та солодких снів. Але у її поведінці було щось дуже дивне, що відразу насторожило дітей.

— Маріанна Миколаївна, а чого ви усміхаєтесь? — запитав Федько, підвівшись у ліжку.

— Ви якась не така сьогодні, — додав Івась.

— Невже так помітно? — засміялась вона, сідаючи на стілець.

— Так! — хором відповіли хлопці.

— У мене для вас є одна, вірніше, дві грандіозні новини, — таємничим голосом прошепотіла вона.

— Які?! — одразу ж посхоплювалися на рівні ноги хлопці.

— Спокійно! Зараз я вам все розкажу. Наступні два дні ви додому не поїдете...

— Чому? — одразу ж перебили її хлопці. — Що ми такого зробили? Це несправедливо! У-у-у! Ну, чому? Ми хочемо додому!..

— Дайте мені договорити, а тоді вже будете вирішувати — хочеться вам додому чи ні. Так от — уся наша група завтра їде на зоосафарі, а в неділю — у парк розваг!

Хлопці від несподіванки аж роти повідкривали. Зоосафарі! Атракціони! Про це можна тільки мріяти! Вони одразу ж засипали вихователя тисячами запитань.

Маріанна Миколаївна повідомила цю новину всім дітям напередодні ввечері, а даремно. Сон їм наче рукою зняло, і більшу половину ночі вони проговорили, а заснули тільки перед світанком, майже тоді, коли потрібно було прокидатися.

— Хлопці, підйом! — весело сказала вихователь, зайшовши в кімнату.

Двічі повторювати не довелось. Хлопці миттю посхоплювалися з ліжок і побігли вмиватися. Менш ніж за десять хвилин всі були готові, чим дуже здивували Маріанну Миколаївну.

— Як в зоопарк, то ви зібрались за хвилину, — сказала вона, — а як на ранкову гімнастику вставати, то й краном вас не піднімеш!

— Маріанна Миколаївна, ну, ви і порівняли! — вигукнув Сергій. — То якась гімнастика, а тут зоопарк! Та ще й найбільший!

— Дійсно, — погодилась вихователь, — куди там гімнастиці до звірів!

Після цих слів вона повела дітей у столову, де спеціально для них постарались кухарі — не тільки приготували сніданок, а й ще дещо зібрали в дорогу: печиво, соки, цукерки, щоб дітям веселіше їхалося і дорога не здавалась такою довгою.

Біля учбового корпусу на них чекав великий білий автобус. Екскурсовод привітно махала рукою і запрошувала сідати кому куди хочеться. Дітям просто очі розбіглися від подиву і захоплення. Майже всі вони вперше у своєму житті їхали в такому автобусі, кожен з них зайняв місце, яке сподобалося, і всі були дуже задоволені.

Коли автобус рушив, екскурсовод, яка сиділа поряд з водієм, встала, взяла в руки мікрофон і сказала:

— Привіт, діти, мене звати Лариса, я буду супроводжувати вас під час цієї подорожі і розповім багато цікавого про природу і тварин.

Діти схвильовано загули, а вона продовжила:

— Їхати ми будемо аж чотири години, тому, щоб ви не сумували, я включу телевізор.

— Тут і телевізор є? — вкрай здивувалися діти.

— Та не може бути!

— Як?!

— Де?!

— Ух, ти!

— Ого!

Під супровід дитячих вигуків Лариса натиснула якусь кнопку на панелі керування, і звідкілясь зверху спустився телевізор.

— Що будете дивитися? — запитала Лариса.

— А що є?! — вигукнув Артур.

— У мене є збірка мультиків, а ще — дитячі фільми.

Діти одноголосно вирішили, що для мультиків вони надто дорослі, тому будуть дивитися фільм.

У Лариси якраз був такий — про дітей у літньому таборі, тому вона з радістю їм його включила, а ті почали із задоволенням дивитися на своїх ровесників і голосно порівнювати своє табірне життя з їхнім.

Ще Лариса сказала, що вони можуть розкласти свої крісла, і ті легко перетворяться на ліжка. Діти миттю це зробили і тепер дивилися фільм напівлежачи. І хоч це було шкідливо для очей, вони все-таки умовили Маріанну Миколаївну не забороняти їм так робити. Вона дозволила, але в порядку виключення.

Ще Лариса сказала, що в автобусі працює кондиціонер, тому, якщо комусь стане холодно, обов’язково сказати їй і вона його вимкне.

Лежачи на кріслах, діти потягували смачний сік з соломинок і дивилися на таких же табірних дітей, як вони самі. І що найдивніше — не сварилися і не сперечалися цілісіньку дорогу.

Чотири години пролетіли досить непомітно, і діти не зогледілись, як приїхали.

— Зараз в’їжджаємо в парк! — урочисто сказала Лариса. — Він поділений на дві частини: по одній будемо їхати автобусом, по іншій — ходити пішки.

Діти одразу ж приготувалися дивитися у вікна і дуже раділи, що їм так несподівано пощастило. Тим часом автобус заїхав в парк. Перед ним плавно відчинилися двоє великих і міцних воріт, які потім так само і зачинилися.

Першими, кого побачили діти, були невідомі маленькі тваринки, схожі на оленят чи косуль. Лариса сказала, як вони називаються, але ніхто не звернув на її слова ніякої уваги, тому що почали сперечатися, хто це, і голосно захоплювалися навколишньою красою.

Потім побачили цілу зграю, табун, стадо (вони самі не знали, як це правильно називається) страусів, які були страшенно кумедними — дивилися на дітей великими здивованими очима і пхали голови у вікно до водія в надії, що той їх чимось пригостить. Дітей це страшенно веселило і забавляло.

Потім були гімалайські ведмеді, які гралися на галявині. На одному з дерев їм навіть збудували будиночок. Діти помітили, що звідти з цікавістю дивиться вниз маленьке вайлувате ведмежатко.

Далі по дорозі знову були великі сітчасті ворота. «Обережно, леви!» — такий напис зустрічав туристів. Діти ще більше попритулялися до шибок, розплющивши носи, адже ніхто з них до цих пір не бачив живого царя звірів.

Лев лежав у тіні дерев і навіть голови не повернув у бік автобуса з туристами. Нічого не скажеш — цар є цар! Навіщо йому здалась ця галаслива купка надокучливих дітей? Левиці ліниво проходжувалися поруч, зрідка обмахуючись хвостами, відганяючи мух. Маленькі левенятка поховалися в кущах — їм зовсім не хотілося гратися на палючому сонці.