СКАРБ ВІД БУДІВЕЛЬНИКІВ

Одного разу Федько, Валерія, Івасик та Петрик лежали на березі річки й засмагали. Була неділя. Багатьох дітей батьки розібрали по домівках, але наша четвірка вирішила нікуди не їхати, натомість влаштувала пікнік. Маріанна Миколаївна не заперечувала. Навпаки, вона навіть пішла на кухню і принесла їм трохи їжі: бутерброди, печиво, сік і відпустила на цілий день. За кого, а за мушкетерів вихователька не хвилювалась.

Ви запитаєте, як вона відпустила дітей самих на річку? По-перше, річка протікає по території табору, а по-друге, в найглибшому місці вода сягала п’ятикласникам по коліно.

— Гарний сьогодні день, правда, хлопці? — запитала Валерія, лежачи на траві й замріяно дивлячись на небо.

— Чудовий, — відповів Федько, — такий чудовий, що я зараз засну.

— Чого? — здивувалася дівчинка.

— Не знаю, лежимо тут, нічого не робимо, траву гриземо...

— А ти що хотів робити? — запитав Івась.

— Може, у футбол зіграємо? — запропонував Федько.

— А Валерія що буде робити?

— Як що? — вигукнула дівчинка. — Я також гратиму з вами!

— А ти вмієш? — здивувалися хлопці.

— Ти ще й питаєш? Звичайно, вмію! Може, навіть краще за вас!

— Та невже?

— Бути цього не може!

— Давайте перевіримо, — запропонувала Валерія.

— Давай!

Діти швидко посхоплювались із землі, взяли м’яча і відійшли подалі від річки. Почалася гра, але грали вони не у звичайний футбол. Один із них стояв на воротах (так вони назвали два деревця, які росли на невеликій відстані одне від одного), а інші по черзі били м’ячем по воротах. Вигравав той, кому заб’ють найменше голів.

Першим на ворота став Івась. Так визначило жеребкування. Він пропустив лише один м’яч. Як ви думаєте, чий? Йому забила гол Валерія!

Петрикові забили аж два голи. А ось Федько та Валерія зіграли найкраще — їм ніхто не забив жодного.

— Я ж казала, що гратиму краще за вас! — зверхньо сказала дівчинка.

— Чого це краще? — вигукнув Петрик.

— Федько також не пропустив жодного м’яча! — додав Івась.

— О, прирівняли! — засміялася Валерія. — Те, що ми зіграли з Федьком на рівні, означає лише одне — я перемогла!

— А чого це ти?!

— По-перше, тому що я дівчинка, і з вашого боку негарно буде не поступитися мені місцем. По-друге, я ваша староста, тому тут без коментарів. І по-третє, Івасику забила гол я, тому на один гол у мене все-таки більше! — і вона переможно глянула на хлопців.

— Федько, а ти чого мовчиш? — запитали ті.

— Тому що ваша суперечка безглузда! — заявив хлопчик. — Я придумав дещо набагато цікавіше.

— Що? — одразу ж зацікавилися всі.

— Пам’ятаєте книжку про Пеппі Довгопанчоху?

— Ну... — несміливо відповіли ті, не розуміючи, до чого він веде.

— Так от, там була така гра — у пошуковців. Давайте ми також так пограємось, а раптом знайдемо щось цікаве?

— Давайте, давайте! — одразу захопилися новою ідеєю діти, вмить забувши про футбольні суперечки.

— А що ми будемо шукати? — запитав Івасик.

— Що-небудь, неважливо що саме, щось цікаве.

— Добре. А шукатимемо всі разом чи як?

— Я пропоную, — заявила Валерія, — не йти однією купою, бо так ми нічогісінько не знайдемо, а розділитися і йти одне від одного на відстані десяти кроків, наприклад.

— Класно, — зрадів Петро, — це нагадує мені фільми про військових, які шукають у лісі злочинців.

Через дві хвилини діти розтяглися і вирушили вглиб лісу, уважно дивлячись під ноги, щоб чогось не пропустити. Раз-по-раз вони підіймали щось з землі і складали у пластикові пакетики, які залишилися після бутербродів. Це заняття так захопило їх, що вони навіть не помітили, як спливав час. У лісі було дуже тихо, тільки вітер шумів десь високо у кронах дерев.

Краєм ока Валерія помітила, що Федько сів навприсядки і копирсається в землі. За правилами гри вона не мала права підійти до нього і подивитися, що там. Тому дівчинка здалека гукнула:

— Федько, Федько, що ти там знайшов?!

На її крик повернули голови Петрик та Івасик, а Федько навіть не відреагував, наче й не почув нічого.

— Гей, Федько, ти що глухий?! — знову крикнула Валерія.

— Іди сюди, — покликав Федько, — я, здається, знайшов щось дійсно цікаве.

Діти миттю покидали пакети зі своїм добром і підбігли до Федька.

— Ну, що там? — згораючи від цікавості, запитали вони, дивлячись, як Федько гілками копає землю.

— Розумієте, — підвівши голову, відповів хлопчик. — Тут така справа: спочатку я побачив на землі мотузку і не надав цьому ніякого значення. Мало що за мотузка валяється. Але потім зрозумів, що вона досить довга, і один її кінець ховається в землю. Мені стало цікаво, і я потягнув за край, але мотузка не витяглася. У мене таке враження, що вона там до чогось прив’язана. От і вирішив розкопати та подивитися, що там.

— Копаємо, копаємо скоріше! — одразу ж заметушилася Валерія і кинулась допомагати Федьку.

— Стійте! — раптом вигукнув Петрик. — Стійте!

Діти миттю зупинилися і здивовано подивилися на нього.

— Що? — запитала Валерія, явно незадоволена тим, що їх відірвали від такого цікавого заняття.

— А раптом там бомба?! — видав Петро.

Діти від несподіванки аж роти повідкривали і враз відстрибнули від місця розкопок.

— Тьху на тебе! — розсердилася Валерія. — Федько, не слухай його! От придумав! Бомба! Яка бомба в таборі?!

— Точно! — погодився з нею Федько. — Ти, Петре, якщо не хочеш допомагати, то відійди вбік і не заважай, ми самі впораємось і без тебе!

— Та ні, я просто хотів вас попередити.

Після цих слів діти з подвійною енергією та завзятістю кинулися розкопувати свою знахідку. Вони викопали велику яму, а мотузка все ще йшла і йшла вглиб землі.

— Та що ж це таке?! — втомлено вигукнув Федько, витираючи спітнілого лоба.

— Ми вже годину тут гребемо, а результату нуль! — сердито додала Валерія.