«ПРИВИДИ»

— Нічого собі! — сказав Федько, зайшовши в кімнату. — Ну, Маріанна Миколаївна, ну, молодець!

— Правильно зробила, — і собі заговорив Івась, — так і треба тим задиракам, будуть знати на другий раз, бо поводяться так, наче королі!

— А що ж це за група така? — враз змінив тему Петро. — Я кілька разів бачив той будиночок, але ні разу не помітив, щоб туди хтось заходив чи виходив і звуків ніяких не чув.

— Маріанна Миколаївна сказала, що там забороняють розмовляти одне з одним, — нагадав Федько.

— Так, так, дійсно, — підтакнув Івась. — Там ніколи ніхто не ходить. І я не бачив, щоб якісь діти посуд мили чи територію прибирали.

— Ха! — вигукнув Федько. — Щоб побачити, де миють брудні тарілки, потрібно на кухню зайти, а тебе туди ніхто не пустить. А територію вони, мабуть, прибирають вночі, коли ми вже спимо, щоб ніхто не бачив.

— Але у них також відбій о дев’ятій! — заперечив Петрик.

— Зате встають вони о шостій! — сказав Федько.

— А ми аж о сьомій! На прибирання у них ціла година.

— Так у них зарядка дві години! — вигукнув Івасик.

— Хлопці, чого ви до мене причепилися?! — обурився Федько. — Звідки я знаю, що там у них відбувається?! І взагалі — пропоную сьогодні ввечері піти туди у розвідку!

— Що? — здивувалися хлопці. — У розвідку? Хто нас пустить?

— А ми таємно.

— Маріанна Миколаївна не дозволить.

— А хто її буде питати?

— Як це?

— А так, — прошепотів Федько, — пропоную сьогодні опівночі пробратися до будиночка за басейнами і все рознюхати.

— Але як ми вийдемо зі спального корпусу? — здивувався Петрик. — Нас стережуть краще, ніж президентів.

— Хлопці, ха-ха, я вже все придумав і маю гарний план! — підморгнув їм Федько. — Щоб нас ніхто не викрив, ми зберемо свій одяг, покидаємо на ліжко і застелимо ковдрою. Збоку це виглядатиме так, наче ми спимо, і Маріанна Миколаївна ні про що не здогадається!

— Гарно ти придумав, — похвалив Івасик.

— А потім, — сказав Федько, — ми тихенько пройдемо коридорами на вулицю. До речі, можна вилізти через вікно на першому поверсі, через те, що в кутку. Воно якраз дивиться у бік басейну. У мене навіть маленький ліхтарик є на випадок чогось.

— А Валерії скажемо про наш план? — запитав Петрик.

— Навіщо? — здивувалися хлопці. — Не дівчача справа — у розвідку ходити. Ми самі все дізнаємось, а потім їй розкажемо.

— Але ж вона образиться!

— Тоді не будемо нічого казати!

На цьому розмова закінчилася, тому що у двері постукали.

— Хто? — запитав Петько.

— Я! — почулося з коридору.

— О, Валерія! — засміявся Івасик.

— Про вовка промовка, — додав Федько і відчинив двері.

— Хлопці, привіт, — весело сказала дівчинка, — у мене до вас пропозиція, вірніше, наказ.

Вона рішуче зачинила за собою двері і сіла на Федькове ліжко.

— Що сталося? — здивувалися хлопці.

— Так ось, після уроку ми розійшлися по кімнатах, так?

— Так!

— А мені набридло сидіти там зі своїми сусідками, і я вирішила прийти до вас.

— Ну, це ми вже зрозуміли...

— Не перебивайте. Проходячи повз кімнату наших лицарів, я почула шепіт. Знаєте, що я підслухала? Ці боягузи о першій ночі збираються йти у розвідку до будиночка! Уявляєте? Ми повинні бути там раніше! Чуєте?

Хлопці дуже здивувалися, почувши від Валерії те, що вони самі щойно обговорювали. А ще їх приголомшила новина про те, що лицарі також збираються у розвідку.

— То що, підемо? — запитала дівчинка.

— А ми якраз це і обговорювали перед тим, як ти прийшла, — сказав Федько.

— Що «це»?

— Розвідку!

— Невже ви самі додумались туди піти? — зневажливо запитала дівчинка.

— А ти думаєш, що одна тут така розумна? — у тон їй відповів Івась.

— О, вже образились, — засміялася Валерія. — А чому мені нічого не сказали про свій план?

— Бо не встигли, — збрехав Федько. — Ти ж сама до нас прийшла.

— Добре, — погодилася дівчинка, — але в мене є ще одна пропозиція.

— Яка? — здивувалися хлопці.

— Зробити засідку біля того будиночка і, коли туди прийдуть лицарі, добряче їх налякати!

— Ха-ха-ха, — засміялися хлопці, — молодець, Валерія. Ну, ти і придумала! Як нам таке в голову не прийшло?!

— Бо ви — хлопці! — зневажливо махнула рукою дівчинка.

— А якщо вони потім на нас поскаржаться? — раптом запитав Петрик.

— А ми зробимо так, щоб вони нас не впізнали! — сказав Федько.

— Це як?

— А так… — і хлопчик швидко розповів їм свій щойно придуманий план.

— Ха-ха-ха! — сміялися всі. — Так і зробимо!

Через деякий час Валерія сказала:

— Добре, хлопці, я йду, бо скоро вечеря. Зустрінемось, як домовились.

І дівчинка побігла до себе у кімнату.

— Не знав, що дівчата бувають такими, — захоплено вигукнув Федько.

— І я не знав, — сказав Івась. — Ми правильно придумали, що почали з нею дружити.

Через деякий час п’ятикласники зібралися біля спального корпусу і пішли до їдальні без Маріанни Миколаївни. Вона на них там чекала. Діти швидко поїли і розійшлися хто куди.

Наступив вечір. Рівно о дев’ятій годині до хлопчиків зайшла Маріанна Миколаївна, побажала солодких снів і вимкнула світло.

Через деякий час всюди стало тихо, табір заснув. О дванадцятій наша трійка почала готуватися до завдання. Хлопці швидко повиймали з шафи свої речі, поскладали їх на ліжка і понакривали ковдрами. Дійсно, з боку це виглядало так, наче хтось солодко спить, накрившись з головою. Потім вони одягнули на себе темний одяг, щоб їх, раптом, ніхто не помітив, і поклали щось у пакет. Після цих приготувань Федько підійшов до дверей, тихенько їх відчинив і визирнув у коридор. Там де-не-де світило світло і було дуже тихо. Жестами хлопчик показав, що можна виходити. Івась підхопив пакет і тихенько вийшов. Слідом за ним вийшов Петько і зачинив за собою двері. Хлопці пройшли коридором і зупинилися біля сходів. Внизу чулися чиїсь приглушені голоси. Федько вирішив подивитися, хто там. Він тихенько спустився вниз і присів. Йому було добре видно двох вихователів, які про щось розмовляли. Потім один із них зайшов у кімнату, а інший повернув у коридор ліворуч. Федько жестами показав хлопцям, що можна йти, і за мить усі спустилися на перший поверх. Хлопчик знову розвідав обстановку, і всі без перешкод добралися до вікна, через яке збиралися вилізти на вулицю.