«МУШКЕТЕРИ» ТА «ЛИЦАРІ»

На другий день вранці, о сьомій годині, знову в гучномовець пролунав уже знайомий голос, піднімаючи всіх на зарядку.

— О, ні! Тільки не це! — простогнав у своєму ліжку Івась.

— У мене все тіло болить після вчорашнього, — і собі промовив Федько, потягуючись.

— Глянь, — засміявся Івасик, — Петько спить, і йому хоч би що!

— Точно! Ходімо розбудимо його!

Хлопці зістрибнули з ліжок і кинулися до друга.

— Петько! Петько! Прокидайся! — заверещали вони, лоскочучи хлопчика з різних боків.

Той спочатку ніяк не реагував, а потім почав щосили реготати і відбиватися. Вони так сміялися, що аж шибки дзвеніли. На шум одразу ж прибігла Маріанна Миколаївна.

— Хлопці, хлопці! — закричала вона, намагаючись їх перекричати. — Що ви робите?! Заспокойтесь негайно! — і, підскочивши до них, миттю повідривала від Петька.

— Хіба можна так знущатися над товаришем?

— А ми не знущалися, — насилу перемігши сміх, сказав Івасик.

— Ми його будили! — додав Федько.

— Не хотіла б я, щоб і мене так будили, — усміхнулася Маріанна Миколаївна. — Гляньте на нього — червоний, як помідор!

Діти одразу подивилися на ліжко, де все ще лежав Петько і важко дихав.

— Рум’яний, наче яблучко, — засміявся Федько.

— Через десять хвилин чекаю вас внизу, — нагадала вихователька і вийшла з кімнати.

Хлопці швиденько навели порядок, вмилися і вийшли на двір. Там уже була Валерія, і вони підійшли до неї.

— Що там у вас був за крик? — одразу поцікавилася вона.

— Нічого, — махнув рукою Федько, — це ми так...

— А-а-а, тоді зрозуміло.

— Валеріє, — продовжив далі Федько, — ми згодні.

— З чим? — не зрозуміла дівчинка.

— З твоєю пропозицією.

— З якою?

— Ну, про тих Д’Артаньяна та мушкетерів.

— Та невже? — одразу зраділа вона і запитливо подивилася на хлопців.

— Так.

— А чому?

— Що — чому? — не зрозумів Федько.

— Чому ви погодилися?

— А яка різниця? Просто погодилися і все! Чому ви, дівчата, завжди ставите безглузді запитання?

— По-перше, — строго сказала Валерія, — це не безглузде запитання, а по-друге, мені просто цікаво. Але, якщо не хочете казати, то й не треба, подумаєш, велика втрата!

На цьому їхня розмова закінчилася, бо прийшла Маріанна Миколаївна і повела всіх на зарядку. Після сніданку діти знову зібралися у класі.

— Сьогодні у нас багато організаційної роботи.

— Як це? — одразу ж вигукнуло кілька голосів.

— А так! Я зараз все розповім, а ви слухайте і не перебивайте. Вас є десятеро — семеро хлопців і троє дівчат. Ви повинні обрати собі старосту, а також розподілити між собою обов’язки: хтось буде відповідати за навчальну частину, хтось — за медичну, хтось — за ігрову. Ви вже встигли познайомитися одне з одним, потоваришувати, тому вам буде неважко обрати старосту. У кого які пропозиції?

Але діти мовчали, неначе води в рот набрали.

— Так, що вже знову сталося? — запитала Маріанна Миколаївна. — Чи за день ви ще не встигли добре познайомитися і зрозуміти, хто з вас достойний на роль старости?

Але раптом Валерія, набравшись сміливості, підняла руку і сказала:

— Можна я скажу?

— Звичайно.

— Розумієте, справа в тому, що ми поділилися.

— Як це — поділилися? — не зрозуміла Маріанна Миколаївна. — Хто — ми?

— Ми — це я, Федько, Івасик і Петрик. Ми відділилися від усіх і створили своє коло дружби. Відтепер ми називаємося — Д’Артаньян і три мушкетери.

— Так, — сказала Маріанна Миколаївна, не чекаючи такого повороту подій. — От як не склалося з вами з самого початку, так і продовжується. Як це ви захотіли і відділилися? Це порушення правил табору. Ви повинні дружити всією групою!

— А ми також від них відділилися! — раптом вигукнув Сергій.

— І ви туди ж?

— А ми не хочемо з ними дружити, вони нас постійно ображають! — і собі вигукнув Артур.

— І що мені з вами робити? Всі діти як діти, а ви... Ех! Добре, тоді тепер кожен у своїй новоутвореній групі вибирає старосту, відповідальних за навчальну, медичну і розважальну частини, а також придумує назву для своєї групи.

— У нас вона вже є! — вигукнула Валерія.

— Так-так, — погодилася Маріанна Миколаївна. — До речі, а хто Д’Артаньян?

— Я! — гордо відповіла дівчинка.

— Ха-ха-ха, — одразу ж зареготали інші хлопці. — Дівчисько-командир! Ну, ви попали, хлопці! От сором!

— Чого це сором? — одразу ж обурилася дівчинка.

— А що тут такого? — здивувався Федько. — Просто Валерія — єдина дівчинка у нашій команді, а ми, як справжні чоловіки, повинні захищати її.

— От молодці! — похвалила їх вихователька. — Чесно кажучи, не сподівалася від вас такого благородства, але це вам тільки плюс. Беріть з них приклад, — сказала вона до решти.

— Іще чого! — вигукнув Сергій. — Щоб два дівчиська нами командували?

— Їм добре, у них тільки одна дівчинка, — додав Артем.

— Нічого, — засміялася Маріанна Миколаївна, — одна командуватиме тобою і Сергієм, а інша — Артуром і Владом. Якраз порівну, все по справедливості!

Федько і його друзі одразу ж засміялися, а решта хлопців уже вкотре затаїли на них злобу.

— Я навіть назву вам придумав, — засміявся Федько.

— Яку? — взявши руки в боки, кривляючись, запитав товстий Артур.

— Два Д’Артаньяни і чотири мушкетери!

—Ха-ха-ха, — засміялися Петро, Івасик та Валерія. Навіть Маріанна Миколаївна не змогла стримати сміху.

— Ось бачите! — одразу ж вигукнув Артем, — він нас зачіпає, насміхається.

— А що він такого сказав? — запитала Маріанна Миколаївна. — По-моєму, назва гарна і дуже доречна, чи не так?

— Ми вже якось самі собі придумуємо назву, — встряв у розмову Сергій.

— Колобки, наприклад, — засміялася Валерія.

— Чи Капітошки, — додав Івасик.

— Діти, ану цить! — вигукнула Маріанна Миколаївна. — Не переходьте межу! Посміялися — та й годі! Тепер до справи!