ПЕРШИЙ ДЕНЬ У ТАБОРІ

Новий день почався дуже несподівано. Дітей на рівні ноги підняв громовий голос, який лунав з колонок, що були розміщені в кожній кімнаті:

— Сьома година! Сьома година! Підйом! Підйом! Сьома година! На зарядку кроком руш! Сьома година! Підйом! На зарядку…!

Діти миттю позіскакували зі своїх ліжок, наче ошпарені.

— Що це?! — вигукнув Петько, витріщивши очі і похапцем одягаючи штанці.

— Тривога! Пожежа! — закричав Федько.

— Ти що, — засміявся Івасик, — яка тривога, яка пожежа? Чуєш — на зарядку кроком руш!

— Тьху на них, — спересердя вигукнув Федько. — Тільки сьома година ранку, яка може бути зарядка?! І це що, кожен день тепер так буде? О, ні! — простогнав він. — Я так і знав! Канікули, називається! Табір! Навіть виспатися нормально не дали!

— Це точно, — додав Івась, — якщо кожен день вставати під такий крик, то з розуму можна зійти…

— Чи інфаркт дістати, — сказав Федько.

— А ти звідки знаєш?

— Що?

— Ну, про інфаркт. Він же тільки в старих буває.

— Не тільки, — з розумним виглядом відповів Федько.

— Ага! — одразу ж запалився Петрик. — У мого діда був той, як його, інфаркт, а він уже старий, йому шістдесят вісім років!

— Та що ти знаєш! — зверхньо сказав Федько і махнув рукою. — У мене тато лікар.

— Він серце лікує? — одразу принишк Петрик.

— Зуби! — засміявся Федя.

— Оце пощастило тобі — тато стоматолог, мама — вчителька, — одразу ж зареготали хлопці.

— Проте у мене найміцніші в світі зуби і я найрозумніший! — відрізав Федько.

Раптом до кімнати увійшла Маріанна Миколаївна.

— Так, шановні, свято закінчилося і настали трудові будні. Батьки поїхали, і тепер нема кому залізти на шию й звісити ніжки, тому слухайте мою команду! Ми тут із вами панькатися не збираємось, за кожну провину буде суворе покарання. Саме тут ви навчитеся відповідати за свої слова та вчинки. Даю вам дві хвилини і на вихід — йдемо на зарядку!

— Оце так! — приголомшено вигукнув Петько і впав на ліжко, щойно за вихователькою зачинилися двері.

— Мамочко дорога, що це тут буде?! Що з нами зроблять ці монстри? — вмить побілів Івась і теж сів на ліжко.

— Гей, хлопці! — аж розгубився Федько. — Ви чого розсілися? Ану, вставайте негайно! Ви чуєте, що я кажу?! У нас тільки хвилина в запасі є!..

Діти миттю підхопилися. За секунду перевернули кімнату догори дриґом у пошуках своїх речей і, захекані, вибігли в коридор. Якраз вчасно. Не встигли вони закрити за собою двері, як побачили Маріанну Миколаївну.

— Всі зібралися? — суворо запитала вона.

— Так! — хором вигукнули діти.

— На перший-другий розрахуйсь!

— Перший, другий, перший, другий, перший…

— А тепер кожен перший бере за руку кожного другого і шикуєтесь по двоє.

Діти миттю стали парами. Федькові знову не пощастило — він стояв у парі з дівчиськом, з тією самою Валерією, що й учора. Хлопчик від досади аж зубами скрипнув. Валерія це помітила і сказала:

— Думаєш, я дуже рада стояти у парі з хлопчиськом?

Федько від здивування аж очі витріщив. Але не встиг нічого сказати, тому що пролунав свисток, а потім голос Маріанни Миколаївни:

— На зарядку кроком руш! — і всі вирушили у бік спортивного майданчика № 5, який був спеціально для п’ятикласників.

Прийшовши туди, Маріанна Миколаївна вишикувала всіх у шеренгу, і зарядка почалась. Що вони тільки не робили, навіть на голові стояли. Випробували і турніки, і козла, і шведську стінку, не кажучи вже про скакалки, м’ячі, палиці та інше фізкультурне спорядження. Цілу годину Маріанна Миколаївна знущалась над ними, як хотіла. Нарешті о восьмій десять пролунав свисток, і вона сказала:

— Зарядка закінчена, швидко ставайте парами, хто з ким стояв, і запам’ятайте: так ви завжди тепер ходитимете.

«О, ні! — подумав Федько. — Три місяці щоранку о сьомій на зарядку та ще й з дівчиськом у парі! Це катастрофа, потрібно скоріше звідси тікати!»

Тим часом Маріанна Миколаївна продовжувала:

— Зараз повертаємося в корпус, у вас буде десять хвилин на те, щоб умиватися, зачесатися та переодягнутися в чисте. Час пішов!

— Який жах! — вигукнув Федько, щойно переступивши поріг кімнати.

— У мене зовсім немає сили, — додав Петько і впав на ліжко.

Хлопчики зробили, як він, і також полягали на ліжка перепочити після виснажливої ранкової гімнастики.

— Невже так буде продовжуватись цілих три місяці? — запитав Федько, дивлячись у стелю.

— Не три, а два з половиною, — поправив його Івась.

— Все одно, це дуже довго, хоча… Тато пообіцяв, що забере мене, коли я скажу, що мені тут погано.

— Ага, як би не так! Хлопці, знаєте, що я підслухав одного разу? — таємничим голосом запитав Івась.

Усі одразу ж подивилися на нього, і він продовжив:

— Моя мама розмовляла з директором табору, і той сказав, що раз батьки вирішили віддати мене сюди, то цим вони зобов’язуються не втручатися в процес виховання, а забрати можна лише в кінці на загальному випуску.

— Невже мій батько знав про це? — здивовано вигукнув Федько.

— Знав — не знав, — буркнув Петрик, — але факт залишається фактом: нас заберуть тільки в кінці літа.

— Але він обіцяв! — вигукнув Федько.

— От і вір тепер батькам, — зробив висновок Івасик і підвівся з ліжка.

Через кілька хвилин хлопці вийшли з корпусу і побачили Маріанну Миколаївну в оточенні групи дітей.

— Ви запізнилися майже на дві хвилини, — сухо сказала вона.

— Але в умивальнику була черга! — одразу ж почав виправдовуватися за всіх Івасик.

— Це не має значення. Запам’ятайте раз і назавжди: спізнення карається! Добре, ходімо в їдальню, а після сніданку я розповім вам правила перебування в таборі.

Діти знову вишикувалися і парами пішли до їдальні.

Там зібралося багато школярів, було весело та гамірно. П’ятикласників посадили за стіл № 5, і офіціанти почали розносити їжу. Найперше принесли манну кашу.