ТАБІР «ЛІСОВА МРІЯ»

— Федько, вставай! — весело сказала мама, заходячи до нього в кімнату. — Через годину вирушаємо.

— Ще п’ять хвилин, — сонно прогудів хлопчик.

— Добре, але ні хвилиною пізніше.

Напередодні в них був важкий день, адже вся сім’я допомагала Федьку збиратися і пізно полягали спати.

Через п’ять хвилин мама знову зайшла в кімнату і вже не відійшла, поки він не встав. Хлопчик неохоче сповз з ліжка і пішов вмиватися. Потім приплентався на кухню і, вдаючи смертельну втому, впав на стілець.

— Мам, востаннє прошу, не віддавай мене нікуди.

— Ми все вже давно обговорили і вирішили!

— Хто обговорив? Хто вирішив? — підскочив хлопчик. — Ви навіть моєї думки не спитали!

— Ти ще малий, щоб висловлювати свою думку, це по-перше! А по-друге, матимеш власних дітей — тоді виховуй їх, як хочеш, зрозумів?

— Знущаєтесь, значить… — тихо сказав Федько і важко зітхнув.

— Що ти там бурмочеш? — не розчула мама.

— Нічого.

Через півгодини Федько, Віка, мама і тато сіли в авто і помчали у сторону лісу. За годину вони вже паркувалися поряд з табором, який був загороджений цегляним парканом з колючою сіткою зверху.

Федько перший вискочив з машини, але, побачивши це, одразу ж заліз всередину і закричав:

— Куди ви мене привезли?! Це не табір, а справжнісінька тюрма! Там все колючою сіткою обтягнуто!

— То й що? — засміялась мама. — Якщо ти не збираєшся тікати, тобі нічого її боятися.

Батько з Вікою засміялися, а Федько пробурмотів:

— Звідси втечеш! Аякже! Це навіть гірше, ніж я думав!

— Досить розводити теревені! — перервала розмову мама. — Миколо, припаркуй машину. Віка, Федько, виходьте. Зачекаємо на тата тут. І речі не забудьте. Віка, навіщо тобі лялька? Облиш негайно! Ти чуєш? Залиш ляльку в машині і закрий двері. Ой, горе ти моє. Дівчині скоро вісім років, а вона тягає за собою ляльки, наче п’ятирічна! Сором який! Федько, а ти що там порпаєшся? Повір, що б ти не робив, ми все одно тебе тут залишимо.

— Навіть якщо я руку зламаю?

— Тьху на тебе! — вигукнула мама і дала йому стусана. — Ну, що ти сказав, що? Розумник! Руку він зламає! І це син інтелігентних батьків! Навіть не думай «ненавмисне» впасти і щось собі зробити, бо тоді не тільки залишимо тут, а ще й дістанеш доброго прочухана, зрозумів?!

— Так, — тихо сказав Федько.

— Не чую!

— Так, так, зрозумів! — закричав хлопчик.

Через кілька хвилин вони йшли до адміністративного корпусу, де повинні були пройти реєстрацію.

— Та це не табір, а санаторій якийсь, — захоплено вигукнув тато, роззираючись навколо.

— Ага, санаторій! Обтягнутий колючою сіткою, щоб недоліковані пацієнти раптом не втекли! — саркастично додав Федько, але на його слова ніхто не звернув уваги.

Під адмінкорпусом уже стояло кілька сімей, чекаючи, що їх впустять всередину. Мама, недовго думаючи, завела розмову з іншими мамами (і як ті дорослі так швидко знайомляться?). Не минуло й кількох хвилин, як вони вже домовились між собою та з директором, щоб їхніх синів поселити в одну тримісну кімнату.

— Ну, Федько, — сказав тато, зайшовши в кімнату, — ти житимеш тут, наче на курорті.

І справді, кімната була велика, світла. Біля кожного ліжка стояли тумбочки. Була шафа для одягу з трьома відділеннями.

Три мами швиденько порозставляли речі своїх синів, а ті сиділи кожен на своєму ліжку, набурмосившись, з-під лоба розглядаючи одне одного.

У цей день до табору з’їхались усі діти. Вони, разом з батьками, оглядали приміщення, де їм доведеться жити майже три місяці: їдальню, ігрові кімнати, спортивні зали, стадіон, басейн. У таборі було, неначе у великому мурашнику.

О шостій вечора почався загальний збір. У кімнату, де сидів Федько з мамою, зайшла молода жінка у спортивному костюмі.

— Мене звати Маріанна Миколаївна, я вихователька. Через десять хвилин прошу вас спуститися в хол. Там ми вишикуємось і разом підемо на стадіон.

— Федько, ти чув, що сказала вихователька? — підштовхнула хлопчика мама.

Федько неохоче сповз з ліжка, одягнув чисту футболку і разом з мамою спустився вниз. Там одразу ж побачив Маріанну Миколаївну, оточену юрбою галасливих дітей. Мама підштовхнула його туди.

— Увага! — голосно сказала вихователька. — Зараз я читатиму ваші імена, а ви шикуйтеся в шеренгу. Адамчук Владислав!

— Я! — одразу ж вигукнув чорненький хлопчик.

— Бобречко Артур!

— Я!

— Сорінко Сергій! Наталюк Артем! Ковилова Вероніка! Кірей Іван!..

— Я! Я! Я! — по черзі вигукували діти й шикувались у шеренгу.

— Цімах Петро! Ластовиняк Федір..!

Федько, почувши своє прізвище, неохоче поплентався у стрій і став поруч зі своїми сусідами по кімнаті — Петром та Іваном.

— Вінлевська Валерія! Перівенко Кароліна!.. — нарешті закінчила вихователька.

— Бачу, всі на місці, — строго сказала вона. — Ще раз представлюсь для тих, хто не чув: мене звати Маріанна Миколаївна і я буду вашим вихователем, вчителем, тренером, батьком та матір’ю, поки ви перебуватимете тут. А тепер візьміться за руки і станьте по двоє.

Федькові випало стояти в парі з Валерією.

«О, ні! — подумав хлопчик. — Тільки не це! Нема гіршої ганьби, ніж стояти в парі з дівчиськом! Я і так уже мамою ославлений, як боягуз (Федькова мама вже встигла всім розповісти, як він злякався колючої сітки). Мені кінець. Хлопці своїми насмішками проходу не дадуть! Це ж треба таке! Он, усі хлопці з хлопцями стоять, дівчиська з дівчиськами, тільки я, як дурень! Ну, чому мені постійно не щастить?!»

Тим часом, поки Федько потопав у роздумах, Валерія розглядала його з-під лоба і думала приблизно те ж саме. Вона не дуже любила хлопців через їхню задиркуватість. Дівчинка вважала їх язикатими і постійно з ними сварилася, могла навіть побити. Через це мама і відправила її у табір.

Пролунав свисток виховательки, і всі пішли на стадіон. Там уже зібралася хмара народу, всі розмовляли й сміялися, від чого стояв неймовірний галас. Посередині була сцена, а на ній якісь невідомі люди. Потім один із них підійшов до мікрофону, гучно відкашлявся і заговорив: