ФЕДЬКО ТА ЙОГО СІМ’Я

– Ура! – щойно прокинувшись вранці, загорланив Федько Ластовиняк.

Відразу ж з кухні почувся строгий голос його матері:

– Федько, ану тихо! Чого горланиш ні світ, ні зоря? Ще сестру розбудиш. І чого тобі не спиться о сьомій ранку?

– Ура! Ура! Ура!– тихенько наспівував хлопчик. – Ура! – голосніше вигукнув він. – Канікули! Воля! Свобода! – Все-таки не стримався Федько, зістрибнувши з ліжка та відкинувши ковдру, яка від невдалого кидка плавно сповзла на підлогу.

Тут уже й батько не витримав. Він виглянув з ванної кімнати, тримаючи в руках бритву, і похитав головою:

– Виховуєш, виховуєш, а результату – нуль.

Потім обернувся до дружини:

– А може, його нам у пологовому підмінили?

– Ага, – одразу ж погодилася мама. – Нашого милого й чемного хлопчика віддали комусь іншому, а нам підсунули це мале чудовисько.

– Що? – вигукнув Федько. – Це я – чудовисько? Дожилися! – важко зітхнув він. – Рідні батьки ображають і відмовляються від мене. Ой, горе мені. Може, податися кудись, світ за очі?

– Я тобі подамся, – засміялася мама. – Нещастя ти моє! Чаю хочеш?

– Хочу, – прогудів Федько і поплентався на кухню.

Там він сів біля вікна і почав спостерігати за сусідами, які одне за одним виходили з будинку, поспішаючи на роботу.

– Ти чого так рано підхопився? – запитала мама, наливаючи чай і підсовуючи ближче бутерброди з сиром.

– Як чого? – відразу ж оживився Федько. – Канікули, мамо, ка-ні-ку-ли! Цілих три місяці без нудних уроків та набридливих учителів. Ціле літо свободи!

– А чого це вчителі набридливі? – запитала мама, яка також була вчителем.

– Ну, мам, – зрозумівши свою помилку, заскиглив Федько.

– Добре, – примирливо сказала мама, – зараз мені ніколи сперечатися.

– А куди це ти зібралася? – запитав Федько.

– Як це куди? На роботу, звичайно, – відповіла мама.

– Але ж канікули! – вигукнув з набитим ротом хлопчик.

– А відколи це канікули у вчителів починалися тоді ж, коли й у дітей? – відповіла мама. – Нікуди не ходи, поки я не повернуся. Прокинеться Віка — нагодуєш її. І не сваріться. Кішку за хвіст не смикай.

– Ну, мама, – одразу заскиглив Федько, – ми з хлопцями вчора домовилися, що підемо...

Але мама не дала йому договорити.

– Нічого не станеться, коли ти вийдеш на двір пізніше. А хто пригляне за сестрою? Так. Сидиш удома і все!

– Я що їй нянька? – обурився Федько. – З мене хлопці будуть сміятися. Всі гратимуть у футбол, а я сестру стерегтиму?!

Але мама була непохитна, і Федькові не залишалося нічого іншого, як придумувати плани помсти сестрі, яка ще спала і навіть не підозрювала, яка небезпека нависла над її маленькою голівкою.

Тим часом на кухню зайшов тато. Побачивши насупленого Федька, він весело запитав:

– А чого ти такий надутий, наче сич, сидиш?

– Та, – важко зітхаючи, махнув рукою син, – життя прекрасне, тільки мені не пощастило.

– Це чому? – здивувався тато.

– Бо я потрапив у рабство, – відрізав Федько.

– Отакої, – роззявив рота батько. – Важка дитина.

Через пів години батьки порозходилися кожен на свою роботу, а Федько сидів насуплений у своїй кімнаті й мріяв про той час, коли він виросте і ніхто більше не зможе ним командувати і примушувати щось робити.

«Ось виросту, – думав собі хлопчик, – і ніхто не зможе мені наказати у перший день канікул сидіти вдома й стерегти сестру. Тоді я робитиму все, що захочу, і ніхто не зможе мені й слова сказати, тому що я буду вже дорослий. Ганятиму з хлопцями у футбол з ранку до вечора, лазитиму по деревах, і...»

Але всі солодкі мрії Федька перебив нав’язливий дівчачий голос:

– Федю, Федю!

– О, прокинулась нарешті, – пробубнів хлопчик, – чого тобі?

– Федю, іди сюди, – гукала його сестра з сусідньої кімнати.

– Іще чого, – буркнув Федько, – тобі треба, ти й іди.

– А я мамі поскаржуся, що ти мені чаю не дав! Ага! – почала дражнити його сестра.

– Що? Ах ти, погане дівчисько! – розсердився хлопець.

Від злості він швидко підхопився з крісла і прибіг до сестри в кімнату.

– А ти просила чаю, просила? Брехло нещасне!

– Ось ти й прийшов, – весело засміялася сестра. – А тепер будь такий ласкавий, налий мені чаю.

– Може, тобі його просто в ліжко подати, як королеві, разом з бутербродами?

– Можна і в ліжко.

– Оце вже ні, – скипів Федько. – Ану, вставай негайно і йди вмиватися! – строго наказав він. – Ти що, в піжамі снідатимеш?

– А ти вже їв? – хитро примруживши очі, запитала сестра.

– Їв, – буркнув хлопчик.

– Ага! – закричала дівчинка. – А чому тоді ти досі в піжамі?

Федько на мить розгубився, а потім закричав:

– Я спочатку переодягнувся, поснідав, а потім знову переодягнувся в піжаму.

– Що? – вигукнула сестра. – Як би не так! Ти ж такий лінивий, наче... наче... Ти б нізащо не став переодягатися по сто разів туди-сюди!

– Ах, так! Тоді хочу тобі сказати, що зараз наллю тобі чаю, а після цього піду у двір до хлопців, а ти будеш сидіти вдома

– А це чому? – здивувалася сестра. – Я хочу з тобою.

– А тому, – зухвало вигукнув хлопчик, – що так сказала мама. Вона дозволила мені піти погуляти, адже в мене ка-ні-ку-ли! А тобі наказала сидіти вдома.

– Але в мене також канікули! – вигукнула сестра.

– Нічого не знаю, – діловим тоном продовжував брехати Федько. – Ти ще мала, перейшла тільки в другий клас, тому сидітимеш удома, ясно?

Дівчинка мовчала, похнюпивши голову. Вона відразу ж повірила братовій брехні, і їй хотілося плакати від несправедливості.

– А тепер ходімо пити чай, – сказав Федько, – мені ніколи. Хлопці вже зачекалися, а я тут з тобою няньчусь.

– Дивись, щоб твої хлопці тебе не засміяли, – зі злістю сказала сестра й побігла на кухню.

Федько подався слідом за нею. Там він налив сестрі холодного чаю, бо йому було ліньки його підігрівати, і дав бутерброд, з якого щойно зігнав велику муху.