Розділ 18. Зустріч з Джоном Крюгером

Екстрава та її друзі продовжували свою подорож до Мертвого Каньйону, незважаючи ні на що. Так, вони як начебто забули, що їм треба рятувати світ, поки Джон Біцепс не накоїв ніякого лиха. Та чому б і ні. Не думати про це та й все. Що тут страшного? Але ми зараз не до цього. Я взагалі-то вам казку розповідаю, а не всілякі дурниці. Слухайте, що сталося з нашими героями далі.

Коли Екстрава та її друзі прогулювався портальним лісом, без всіляких небезпечних пригод, вони побачили в далечині сіру хмару. За нею гналося ще п'ять таких. А потім десять. Спочатку, вони думали, що хмари не дійдуть до них, і тому вирішили, що вони прямують не на портальний ліс, а за ним. Але вони помилялися. Через кілька секунд, хмари насунулися на портальний ліс (а ті лише догадалися тоді, коли на Екстраву капнула краплина з неба) і вони почали лити на наших друзів свою "сечу".

Довелося нашим друзям шукати укриття від цього потворного дощу. Але, як ти тут знайдеш укриття, якщо тут немає навіть товстої листини? Тому, проводячи такі невгамовні пошуки, герої просто намокли до нитки. І через кілька секунд, вони знайшли укриття: товсту пальмову листину, яка виглядала вкрай обережною і безпечною. Там вони сховалися, і врешті-решт зітхнули, що сюди мало чи краплина попаде, якби не товстість й стійкість.

Наші друзі висушувалися під пальмовою листиною: Екстрава і Вазербайт, разом із Шрінкі, висушували свої змоклі пелюстки; Лора та Каліко вимивали свою змоклу шерсть; Принцеса Крейз та Джаліна розчісували змокле волосся; а Куя Ян взяв з кишені свою власну розчіску, і також почав натирати нею своє змокле волосся.

Куя Ян вважав свою розчіску даром мистецтва, бо саме без неї він нудьгується, коли хоче намалювати якийсь малюнок або власну картину. Дехто з його друзів-художників думав, що він божевільний. Оскільки він постійно теребенив з ні з ким, вони почали називати його Куя Саморозмовлятель. Куя Яну це не подобалося, і він у відповідь казав, що краще на це не звертати увагу, а не декопіювати когось іншого з іншими намірами та манерами. Тому, з тих пір, Куя Ян завжди носе свою розчіску, щоб не прогавити того, чого ти хочеш зробити найяскравіше.

Коли закінчився дощ, Вазербайт вийшов першим на повітря. За ним й Екстрава пішла. І всі вийшли з товстої пальмової листини. Згодом, Екстрава та її друзі домовилися, що завжди будуть попереджати своїх вірних союзників про деяку небезпеку, і разом з посмішкою, вони продовжили свою подорож до Мертвого Каньйону.

Дорога була безпечною, поки Куя Ян не почав теревенити з Вазербайтом. Послухаємо, що вони говорять.

- Ти тільки уяви: я жити не можу без мистецтва! - розповідав Куя Ян про своє життя. - Коли мені було вісімнадцять років, я намалював свою першу картину, яку я назвав "Співучі Соняшники". Це було так грандіозно, що мені навіть кубок дали: "За найкращого художника у світі"!

- Цікаво, - почав цікавитися Вазербайт. - І що ти тепер зробив після своєї першої винагороди?

- Я почав малювати, і продавати свої легендарні картини, - відповідав Куя Ян. - Вони набули такої популярності, що я навіть не помітив, як мої картини почали рекламувати на плакатах! Перший плакат, який я бачив у своєму місті, був з таким написом: "Куя Ян - найкращий у світі художник! Приходьте до нього та не баріться, бо він може намалювати вас або ще й навчить вас малювати!" Я думав, що це наклеп, жарт, і тому не звертав уваги на ці меми. Але плакати почали набувати популярність серед мого міста, і тоді, через кілька днів, до мене прийшли кілька дітлахів, які попросили мене навчити їх малювати. Ну, я їх і навчив. А деякі навіть не слухалися мене! І ось, що деякі мої учні намалювали: гілка, гілка, гілка, гілка, гілка, огірок, коло, крапка, коло, крапка, усмішка, волосся... І вийшла тітка Вероніка! Ви тільки уявіть, що намалювали мої учні! Просто казна-що намалювали, та й все! Я трохи наругав їх, але не став бити, бо у нас учнів, які погано вчаться у художніх школах, завжди били по рукам, по ногам, і навіть по голові!...

- А нащо вони били дітей по голові? - зацікавлено спитав Вазербайт.

- Щоб краще знання закріплювалися, у кого там "проблеми" з пам'яттю, - пояснив Куя Ян. - Але мене не били ні разу, бо я був дуже відповідальною дитиною. І мій вчитель шкодував мене. Коли він бачив, що мій малюнок був жахливим (тоді я тільки починав гарно вчитися, щоб дізнатися більше секретів про мистецтво), він хотів вдарити мене палицею по голові, але не став, і засмучуючись, сказав мені: "Куя Яне, ти ще малий художник-початківець, щоб почати нове щасливе майбутнє життя. Пам'ятай, що усі твої знання складаються у твоїй руці, і закріплюються в голові."

"Правда?" - спитав я його.

"Саме так, Куя Яне," - відповідає мені мій вчитель. - "Ніхто не може заборонити тобі малювати чи писати. Ти так витончено пишеш картини, а намалював казна-що! Будь уважнішим, Куя Яне. Я вірю у твоє щасливе майбутнє життя."

І він пішов зі сльозами до стола, де сказав, щоб ми ще раз намалювали цей малюнок: для того, щоб зрівняти деякі з ними копії, чи вони декопіювалися, чи ні. І з тих пір, я малюю багато арт-малюнків та картин, які я ніколи не забуду у своєму житті. Ось така історія мого веселого життя.

Вазербайт був шокований історіями Куя Яна про його життя. Він до сих пір розмовляв з ним і про своє життя, і про свої пригоди, поки не сталася одна проблема... Зараз розповім.

Коли Вазербайт і Куя Ян продовжували теревенити про свої життя та пригоди, а інші насолоджувалися красою природи, то в один момент почувся величезний гуркіт, який був дуже близьким до наших друзів (цей звук почула не лише Екстрава).

- Що це було? - спитала Екстрава тривожним тоном.

- Не знаю, - почав думати Вазербайт. - Мабуть, ми потрапили у пастку лісорубів.

- Лісорубів? - почала цікавитися Шрінкі. - А що це таке?

- Це такі люди, які вирубують ліса своїми топорами, - пояснив Вазербайт. - Тільки не думай, що лісоруби ненавидять природу та її красу. Вони просто готують дрова на зиму, тому завжди носять колоди у свої лігва, - щоб ніхто не вкрав.