Люм і загадковий ліс

Після того, як Люм допоміг повернути весну, у долині всі знову жили щасливо. Та одного вечора звірята помітили щось дивне:

зорі зникли з неба, місяць потьмянів, а сам ліс став темним і лячним, неначе хтось викрав усе світло.

— Що це? — перелякано спитала маленька білочка.

— Це темний туман, — прошепотів старий Сич. — Кажуть, він приходить, коли у лісі загублюється Надія.

Люм знав: потрібно діяти. Його золотисте світло ще сяяло, хоч і слабше в такій темряві.

Він вирішив вирушити у глиб лісу й розшукати джерело темряви.

Літати було небезпечно — темрява ховалася у кожному кущі. Та Люм не боявся. Він світив своїм серцем і пам’ятав: кожен маленький промінчик може змінити цілий світ.

У гущавині він натрапив на стару високу ялину. Її гілки були заплутані в чорних нитках страху.

— Хто тебе зв’язав? — запитав Люм.

— Темний Туман, — прошепотіла ялина. — Він викрадає мрії тих, хто боїться…

Люм не вагався: він почав світити ще яскравіше, піднімаючи свої промені вгору. Світло розривало темні нитки, топило страх.

Коли ялина звільнилася, вона подякувала і нахилилася низько, показуючи таємну стежку далі у ліс.

Там, у самому серці темряви, Люм знайшов маленьке згасле джерельце — колись воно було джерелом мрій для всього лісу.

Люм торкнувся його своїм сяйвом. Спершу нічого не сталося… але потім із глибини джерела пробився маленький промінчик! Він ріс і розквітав, поки знову не освітив увесь ліс.

Зорі повернулися на небо, місяць знову засяяв, а звірята зустрічали світанок із радісними очима.

Того вечора всі зрозуміли: навіть у найбільшій темряві вистачить одного маленького світла, щоб повернути надію.