Глава 6: Таємні двері

Двері ратуші виявилися не замкненими. Вони прочинилися з таким гучним скрипом, що в обох дітей серце ледь не зупинилося від страху.

​— Ти впевнений, що нам варто заходити? — Мейбл тримала свій ліхтарик так, що промінь світла вихоплював з темряви лише старі сувої та залишки пилу.

​— Ми зайшли занадто далеко, щоб відступати, — Діпер рішуче переступив поріг.

​Всередині пахло старовиною і чимось дивним, схожим на озон після грози. Коли вони опинилися в центрі великого залу, Діпер підняв свій ліхтарик вгору. На стелі він побачив величезну фреску, яка раніше була прихована шаром штукатурки. На ній були зображені мешканці міста минулих століть, але замість звичайних облич у них були маски.

​— Мейбл, подивись на це, — Діпер вказав на підлогу.

​Під ними, прямо на паркеті, був намальований той самий символ, що був на конверті — око в трикутнику. Як тільки вони ступили в центр кола, підлога ледь відчутно здригнулася. Годинник на стіні, який мовчав роками, раптом почав голосно цокати.

​Тік-так, тік-так.

​Кожен удар віддавався в їхніх грудях. Раптом одна зі стін почала повільно відсуватися, відкриваючи прохід у темряву, де сходи вели глибоко вниз, у підземелля.

​— Це ті самі підземелля, про які казали в легендах, — прошепотів Діпер, перегортаючи сторінку щоденника. — Ми знайшли вхід. — І ми збираємося туди йти? — голос Мейбл тремтів, але в її очах знову з'явився той самий відчайдушний вогник цікавості.

​— У нас немає іншого вибору, — сказав Діпер. — Пригоди тільки починаються.