Розділ четвертий. Дзеркальний яр

Залишивши Місто зачинених дверей, де на вікнах нарешті почали з’являтися перші кімнатні квіти, Доброта та її вірна супутниця синичка Цвірінька вирушили високо в гори. Стежка привела їх до глибокої, оточеної гострими скелями ущелини, яку місцеві мешканці називали Дзеркальним яром.

У цьому краї безроздільно володарювала болотяно-зелена Заздрість. Куди не глянь – на гострих скелях, стовбурах дерев і стінах химерних осель – височіли дзеркала найрізноманітніших форм та розмірів. Проте їхнє скло мало підступну природу: воно відмовлялося відбивати обличчя того, хто підходив ближче. Єдиною метою цих чудернацьких дзеркал було невпинно показувати, наскільки успішнішим, заможнішим та щасливішим є твій сусід. 

Мешканці яру ходили від дзеркала до дзеркала, і їхні обличчя спотворювалися від образи та суму. 

– Чому у коваля такий міцний та гарний будинок? Це несправедливо! – бурмотів пекар, не помічаючи, який неймовірний, запашний хліб він сам щойно дістав із печі. 

– Чому гончарка має такі довгі коси і гарний голос? – плакала кравчиня, зовсім забувши, що її власні вишиванки вважалися найкращими в усьому краї.

Зелена Заздрість, слизька й гидка, невидимою гадюкою повзала між людьми. Вона терлася своєю лускою об їхні ноги й отруйно нашіптувала: «Подивіться, світ несправедливий. Добро обирає собі лише улюбленців, а вас воно обділило. Ви нічого не варті, поки не матимете те, що є в інших».

Побачивши Доброту, Заздрість злісно засичала. Зелений туман навколо згустився, і Доброта відчула, як її біла шубка стає липкою від чужих важких думок, а перламутрове сяйво починає зеленіти й гаснути. Люди навколо стали підозріло дивитися на білу істоту: «Чому вона така пухнаста? Чому її супроводжує пташка, а не нас? Вона теж любить когось більше!»

Доброта зрозуміла, що силу цих викривлених дзеркал не подолати фізичною силою. Вона підійшла до пекаря, який з розпачем дивився на чужий кам’яний дім, і лагідно торкнулася його руки своїм теплим бочком.

– Подивися на свої руки, – тихо і ніжно промовила Доброта, і її голос прозвучав як весняний дзвіночок. – Вони пахнуть сонцем і пшеницею. Твій хліб щоранку рятує це місто від голоду та дарує людям сили. Твій дар – рятувати життя. Чи може камінь бути теплішим за твій хліб?

Пекар на мить завмер. Він подивився на свої долоні, потім на рум’яну хлібину, щойно витягнуту з печі. В його очах спалахнув спогад про те, як приємно створювати щось своїми руками. І цієї ж миті дзеркало навпроти нього з гучним дзвоном розлетілося на тисячі дрібних шматочків.

Доброта переходила від людини до людини. Вона розбивала ілюзії словами вдячності й поваги. Кравчині вона повернула віру в її унікальний хист створювати красу з ліній та тканин; художнику нагадала, як майстерно його пензель ловить невловимі барви вечірнього сонця, а вчительці – про її безмежну чуйність та вміння розуміти душі своїх маленьких вихованців. 

Вона допомагала кожному згадати власну, унікальну цінність. І щойно мешканці яру переставали порівнювати себе з іншими, починали одразу ж відчувати самоповагу та вдячність за те, що вже мають. А дзеркала одне за одним вибухали кришталевим дощем.

Коли останнє викривлене скло розсипалося, Заздрість заверещала від безсилої люті. Позбавлена поживи у вигляді людських порівнянь, вона миттєво змарніла, зменшилася до розмірів жаби й ганебно втекла, сховавшись у темну розщелину між скелями. Вона залишила після себе лише ледь помітну тінь сумніву, але яр більше не був болотяно-зеленим – він засяяв дивовижними природними барвами.

А в серцях людей спалахнули нові іскри. Вони злилися в одну велику, яскраву золотаву кульку, яка м’яко опустилася в торбинку Доброти. Біла мандрівниця стала ще міцнішою, а її хутро затріпотіло від свіжого, чистого повітря.