Розділ третій. Місто зачинених дверей

Першим пунктом у мандрівці Доброти та синички Цвіріньки стало велике місто, про яке колись ходила слава як про край веселих, гамірних ярмарків та щирих, привітних людей. Проте зараз його було не впізнати. Цвірінька назвала його Містом зачинених дверей.

Коли Доброта зробила перший крок за міську браму, вона відчула, як повітря стало важким, наче перед грозою, Але в цьому повітрі не було свіжості – лише присмак сухого пилу та дихання крижаної байдужості. 

Тут панував дивний, неприродний шум: гуркіт машин, тупіт тисяч ніг, але водночас, цілковита байдужість людей один до одного. Мешканці ходили, втупившись у землю або в екрани своїх дивних пристроїв. Вони уникали дивитися одне одному в очі, боячись зустрітися поглядом. Кожна оселя перетворилася на маленьку фортецю: брами замикалися на безліч замків, а вікна ховалися за важкими фіранками, ніби люди прагнули назавжди відгородитися від усього світу. 

Байдужість панувала тут повсюдно, хоча її ніхто не бачив. Вона невидимкою ковзала сірими вулицями, залишаючи за собою коричневий пил, і м’яко, заколисуюче шепотіла людям на вухо: «Не твоя справа… Пройди повз. У тебе своїх клопотів вистачає. Хай хтось інший допоможе, чому саме ти?»

І люди слухалися. Коли посеред бруківки безсило падав старий дідусь, перехожі просто переступали через нього, переконуючи себе, що старий просто приліг відпочити. Коли ж навкруги лунав плач загубленої дитини, вони лише прискорювали крок, лякливо втягуючи голови в плечі. 

Від цієї атмосфери Доброта почала стрімко слабшати. Її лапки стали майже зовсім невидимими, а серце билося тихо-тихо. Вона сіла на брудний бордюр, відчуваючи, що засинає. Цвірінька тривожно кружляла над нею, намагаючись підбадьорити, але крильця пташки теж важчали від сірого туману Байдужості.

– Подивися туди! – раптом цвірінькнула синичка, вказуючи дзьобиком на темний закуток за рогом вулиці.

Доброта насилу підвела голову. Там неподалік, між сміттєвими баками, сиділа маленька дівчинка в пошарпаній куртці. Перед нею на землі тулився худий, брудний бездомний кіт зі зламаним вушком і тремтів від холоду. Дівчинка дістала зі своєї кишені половинку зачерствілої булки, яку, мабуть, берегла для себе, розламала її і обережно протягнула коту. Вона гладила його сухою маленькою долонькою і щось тихо шепотіла.

Цей простий, непомітний для решти світу вчинок спалахнув у темряві закутку яскравим золотим світлом. Це була вона – перша Іскра!

Доброта з останніх сил підповзла ближче. Щойно дівчинка посміхнулася коту, іскра відірвалася від її серця і м’яко торкнулася грудей Доброти. Біла шубка мандрівниці миттєво спалахнула чистим перламутровим світлом, а лапки знову набули чітких обрисів. Сила повернулася до неї.

Тепле сяйво Доброти, розпалене іскрою дівчинки, хвилею прокотилося вулицею. Люди, які проходили повз, раптом зупинялися. Хтось озирнувся на дитячий плач, який щойно ігнорував, хтось вперше за багато місяців подивився в очі своєму сусідові й здивовано спитав: «Як справи?». В їхній пам’яті, наче крізь сон, почали виринати спогади про ті часи, коли їм було не байдуже.  Коли допомагати було так природно, як дихати.

Сірий туман почав розсіюватися. З-за рогу будинку почулося невдоволене гарчання. Це Байдужість, підібгавши свій брудно-коричневий хвіст і струшуючи пил зі скуйовдженої шерсті, змушена була відступити в темні завулки. Вона не зникла зовсім, ні. Вона лише причаїлася.  Але Місто зачинених дверей зробило свій перший глибокий подих.

Доброта подивилася на свою торбинку і усміхнулася. Адже там теплим сяйвом світила перша дорогоцінна іскра.