Розділ другий. Світ без добра?

Така несподівана трансформація Доброти не пройшла безслідно. Світ навколо почав стрімко втрачати свої барви, стаючи сірим та непривабливим. Раніше гомінкі ліси тепер стояли тривожно тихими. Птахи більше не співали на світанку, а лише знервовано перелітали з гілки на гілку. Лісові звірята, які колись жили в мирі, дедалі частіше сварилися через дрібниці. Вони не могли поділити між собою останні соковиті ягоди, виганяли одне одного із затишних нірок і швидко забували про колишню дружбу. 

А люди... люди стали ще похмурішими. Вони ходили вулицями своїх міст, глибоко насунувши капюшони, ховаючи очі від перехожих і міцно стискаючи кулаки в кишенях. Сміх на дитячих майданчиках затих, а у вікнах домівок усе рідше спалахувало затишне вечірнє світло.

Доброта не одразу зрозуміла, що сталося. Вона лише безпорадно дивилася на свої напівпрозорі лапки й тихо плакала, не знаючи причини цієї хвороби. Але згодом правда відкрилася їй, і принесла цю правду маленька синичка на ім’я Цвірінька.

Зі Цвірінькою Доброта товаришувала вже дуже давно. Однієї лютої зими, коли морози сковували навіть подих, а землю вкрив товстий шар криги, синичка зовсім знесилилася від голоду та холоду. Вона вже лежала на снігу, заплющивши очі, коли Доброта знайшла її. Пухнаста істота кілька днів поспіль гріла пташку своїм перламутровим тільцем, дихала на її крильця і розкопувала під снігом замерзлі ягідки, щоб нагодувати подругу. Цвірінька одужала і ніколи не забувала, хто повернув її до життя. 

Побачивши, як її рятівниця тане на очах, смілива синичка вирішила діяти. Вона полетіла на розвідку до Скелі Тіней – похмурого, порослого колючим чагарником місця, куди ніколи не заглядало сонце. Саме там, у глибокій печері, збиралися три суперниці Доброти. Цвірінька тихо примостилася на виступі біля самого входу і, затамувавши подих, почула їхній підступний план.

Виявляється, Злість, Байдужість і Заздрість уклали таємний, мовчазний союз. Вони сиділи навколо згасаючого багаття й голосно реготали. 

– Як бачите, коліжанки, наш план діє! Я ж вам казала: не потрібно воювати з нею відкрито! – шипіла колюча чорна Злість, викрешуючи іскри. – Щоразу, коли ми кривдили цю білу дурепу, хтось ставав на її захист! 

– Точно, – підхопила липка зелена Заздрість, кривлячись від задоволення. – І добре, що ми почали діяти інакше. З такими темпами у неї скоро перестануть вірити всі. А якщо вони забудуть про неї, вона зникне сама. 

У відповідь брудно-коричнева Байдужість лише ліниво хитнула кудлатою головою, і в той же момент печеру почав огортати густий сірий туман: 

– Нехай вірять, що її ніколи й не існувало. Це ж так просто…

Почувши цю розмову, Цвірінька щосили замахала крильцями й полетіла назад. Збентежена та налякана, вона сіла на плече своєї прозорої подруги й розповіла все до останнього слова. 

Тепер Доброта знала ворога в обличчя. Вона зрозуміла: якщо вона просто сидітиме склавши лапки, то невдовзі розтане зовсім, як весняний сніг, і тоді світ назавжди потоне в пітьмі, колючках та крижаній байдужості. Щоб урятувати світ – і саму себе – Доброта вирішила вирушити у велику, небезпечну мандрівку. Їй потрібно було знайти і зібрати докупи крихітні іскри тепла, які, попри всі зусилля трьох суперниць, ще дивом залишилися в серцях живих істот. Кожна така іскра мала знову зробити її шубку густою, а серце – сильним.

Вона одягла за плечі крихітну, майже невидиму торбинку для іскор, кинула прощальний погляд на своє зблідле відображення у струмку і вирушила в далеку дорогу.