Розділ перший. Доброта та її суперниці

Жодну з частин цієї книги не можна копіювати, перекладати або відтворювати у будь-якій формі без письмового дозволу автора.

Жила-була на світі Доброта. Вона була негучною і непоказною, але дивовижною на дотик і вигляд. Доброта була схожа на маленьку, білу та неймовірно пухнасту істоту – щось середнє між лагідною хмаринкою та крихітним кроликом. Її шубка світилася м’яким, ледве помітним перламутровим світлом, а коли вона раділа, її хутречко ставало таким теплим, що могло зігріти навіть у найлютіший мороз. Очі Доброти, великі й глибокі, мали колір весняного неба після дощу. А кожен її крок залишав за собою ледь відчутний аромат польових квітів.

Відкрита та невимовно терпляча, вона дбала про всіх навколо. Завдяки їй лісові звірята завжди знали, де шукати соковиті плоди, пташки не запізнювалося з перельотом у теплі краї, а дрібні комахи знаходили надійні схованки від негоди. Й усі навколо були їй вдячні. Ну, майже всі.  

Найважче Доброті давалися стосунки з людьми. Не завжди вони хотіли слухати її порад. Не завжди впускали у свої оселі. Річ у тім, що люди часто кудись поспішали й вважали Доброту занадто повільною. Вони боялися здатися слабкими, а тихий голос пухнастої істоти здавався їм проявом беззахисності. Інші ж просто зачиняли двері, переконані, що безплатної допомоги не буває, і, що за її безкорисливістю криється якийсь підступ – адже в людському світі рідко щось давалося просто так. Доброта часто сиділа на порозі людських домівок, підібгавши свої маленькі лапки, і тихо зітхала, дивлячись на щільно завішені вікна.

І тоді, коли люди проганяли або ігнорували її, місце Доброти миттєво займали інші – її одвічні суперниці. Їх було цілих три, і кожна прагнула остаточно знищити білу хмаринку і запанувати у світі самотужки. 

Перша з них – Злість – отримувала справжнє задоволення від болю інших. Вона була цілковитою протилежністю Доброти: вугільно-чорна, худа й уся покрита гострими, як лезо, голками замість м’якого хутра. Щоразу, коли Злість гнівалася, її колючки ставали дибки, розсипаючи навсібіч небезпечні іскри. Вона була холодною, насмішкуватою й щиро вважала Доброту зайвою у цьому всесвіті. 

Злість вважала Доброту “м’якотілою дурепою” і щоразу намагалася штовхнути її або вколоти своїми голками, голосно регочучи, коли біла пухнаста істота здригалася від болю. 

Друга суперниця – Байдужість. Ця істота нічого не ненавиділа, але від цього не ставала менш небезпечною. Байдужість була брудно-коричневою, з потьмянілою, жорсткою та вічно скуйовдженою шерстю, в якій заплуталися сухе листя та пил. Очі її були наче затягнуті сірим туманом – вона ні на кого не дивилася прямо. Їй було просто все одно. Байдужість ніколи не нападала на Доброту напряму і не сперечалася з нею. Вона просто сідала поруч і починала повільно, але невблаганно гасити її тепло. Там, де з’являлася Байдужість, ставало тьмяно і незатишно, а біла шубка Доброти починала втрачати своє перламутрове сяйво. 

Третьою суперницею була Заздрість. Вона мала неприємний, болотяно-зелений колір і слизьку, липку шкіру, яка постійно змінювала відтінки залежно від того, на кого вона дивилася. Заздрість усіма фібрами своєї дрібної душі ненавиділа Доброту саме за те, що ту... любили. Саму Заздрість ніхто не обіймав і не чекав у гості, і від цього її зсередини випалювала зелена отрута. Вона не могла терпіти щирого дитячого сміху чи вдячних поглядів, які діставалися Доброті. Тому Заздрість часто тишком-нишком підповзала до тварин, пташок, комашок та людей і усім нашіптувала на вухо, що добро – несправедливе, що хтось інший отримує більше, ніж заслуговує, і що біла пухнаста істота насправді допомагає лише “обраним”. 

Попри все, Доброта не вміла тримати образи. Дивлячись на своїх суперниць, вона не бачила в них ворогів. Їй щиро хотілося вірити, що десь глибоко всередині, під гострими голками чи брудною шерстю, ховається щось добре. 

Вона не раз намагалася зробити крок назустріч. До Злості вона підходила з тихим муркотінням, намагаючись зігріти її своїм білим пухнастим бочком. Вона думала, що Злість така колюча просто тому, що її ніхто ніколи не обіймав. Проте Злість у відповідь лише люто сичала, розсипала іскри й іще дужче настовбурчувала свої чорні голки, безжально вириваючи клапті білої шерсті. 

До Байдужості Доброта приносила шматочки сонячного тепла та ароматні квіти, сподіваючись розворушити її застигле серце й розчесати скуйовджену буру шубку. Проте Байдужість навіть не повертала голови, залишаючись холодною та нерухомою, наче камінь. Заздрості вона щиро пропонувала розділити ту любов, яку отримувала від лісових звірів та пташок. Вона хотіла поділитися радістю, але зелена суперниця лише кривилася від люті, плювалася отрутою і звинувачувала Доброту в підступності.

Усі троє категорично не приймали її до своєї компанії. Вони сміялися з її щирості й вважали її слабкою. І Доброті доводилося терпіти і миритися з таким ставленням. Вона тихо відходила вбік, але не впадала у відчай. Своє справжнє щастя, свій сенс існування та велику місію вона вбачала в одному – безкорисливо допомагати усім, хто цього потребував. Вона продовжувала лікувати крила птахам, підказувати дорогу мандрівникам і тихо чекати під дверима людських домівок. Це була її тиха, але затята боротьба за світло в цьому світі.

І все йшло своїм звичним ладом, аж поки одного дня, схилившись над чистим лісовим струмком, щоб умитися, Доброта завмерла від несподіванки. Вона подивилася на своє відображення у воді й відчула, як її маленьке серце стиснулося від раптового страху. Її біла, колись густа й пишна шубка стала напівпрозорою. Крізь власні лапки вона могла чітко розгледіти камінці на дні струмка, а її лагідне перламутрове сяйво ледь-ледь мерехтіло, згасаючи з кожною хвилиною. Доброта зрозуміла, що починає поступово, крапля за краплею, зникати…