Образа

Сьогодні перший навчальний день після канікул. Дмитрик ще звечора був у похмурому настрої, адже йти до школи йому зовсім не хотілося. Зранку теж нічого не змінилося: він довго не міг піднятися з ліжка, потім ще кілька хвилин з заплющеними очима чистив зуби й без всякого ентузіазму та апетиту туди-сюди водив ложкою по тарілці з вівсяною кашею.

 - Ну що ти там хочеш знайти? - нервувала мама. - Їж швидше, а то так і до школи спізнишся.

 - Краще б взагалі туди не йти, — подумав про себе Дмитрик і нехотя почав їсти.

Вийшовши на подвірʼя, він відразу побачив Славка, який чекав на нього біля підʼїзду. Ще звечора вони домовилися, що разом підуть до школи. Зустріч з другом явно покращила настрій хлопця і він із захопленням почав розповідати про свої канікули у бабусі з дідусем: про сніжки, катання на лижах, про пригоду на озері з Женькою, про ялинку.

Славко ж навпаки — слухав Дмитрика без особливого зацікавлення і лише зрідка видавлював з себе коротке «Угу». 

Так, за розповідями Дмитрика хлопці й дійшли до школи. В класі стояв шум та гамір — то однокласники ділилися один з одним своїми враженнями від новорічних свят та канікул. Дмитрик відразу приєднався до них і зовсім не помітив, що Славко сів за парту навіть ні з ким не привітавшись.

Продзвенів дзвоник і до класу зайшла Вікторія Олегівна — вчителька української мови та літератури.

 - Вітаю вас, дорогі мої учні, — з посмішкою мовила вона. - Ну як пройшли ваші канікули?

З різних куточків класу посипалися фрази:

 - Добре!

 - Чудово!

 - Мало!

 - Цікаво!

 - Енергійно!

Кожен намагався поділитися своїми враженнями та лише Славко сидів мовчки, опустивши очі на парту. Дмитрик звернув увагу на таку дивну поведінку друга, але зʼясувати її причину не зміг, бо вчителька дала зрозуміти, що час розмов вийшов і почала пояснювати тему уроку.

Щойно закінчився урок, Славко швидко вийшов з класу, так що Дмитрик навіть зупинити його не встиг. Повернувся назад він лише на початку наступного заняття. Подібна ситуація повторювалася від одного уроку до іншого. Дмитрик намагався хоч якось зʼясувати, що трапилося, але Славко на контакт не йшов, удаючи, що уважно та зосереджено слухає вчительку.

 - Ну нічого, дорогою додому про все дізнаюся, — подумав Дмитрик і більше не чіпав свого товариша.

Та щойно продзвенів дзвоник після останнього уроку — Славко швидко піднявся і майже вибіг з класу. Дмитрик зібрав книги та зошити й, на ходу застібаючи куртку, побіг йому навздогін.

 - Славко, зачекай, — гукнув він вже на вулиці. 

Та хлопець навіть не озирнувся, а, здавалося, навпаки — ще пришвидшив ходу. Дмитрику навіть довелося трохи пробігти, щоб наздогнати його.

 - Що з тобою? Ти чого такий? Що трапилося? - почав допитуватися Дмитрик.

 - А тобі що до того? - сухо відповів Славко. - Он краще своєму другу Женьці зателефонуй, спитай, як у нього справи, а мене не чіпай.

При цьому він розвернувся в інший бік і швидко пішов від Дмитрика. Той навіть розгубився на мить, бо ж така поведінка товариша була для нього несподіванкою.

 - Образився за щось, чи що?  - подумав він і повільно пішов додому.

Ввечері, як і слідувало очікувати, мама почала цікавитися тим, як пройшов перший навчальний день, чи всі прийшли до школи, що нового було на уроках.

Дмитрик відповідав нехотя і короткими фразами: «Добре», «Так», «Нічого».

 - Щось ти не дуже говіркий, — зауважив тато. - Невже в перший день вже так заморився?

 - Та ні, — відповів Дмитрик, — то все через Славка. Не розумію, що з ним. Таке враження, ніби за щось образився на мене.

 - А чому ти так вирішив? - спитала мама.

 - Та він увесь день уникав мене, а після уроків взагалі не захотів додому разом йти. Сказав, щоб я Женьці краще подзвонив.

 - Ну все зрозуміло, - похитав головою тато.

 - А мені от нічого не зрозуміло. Ще вчора ввечері все було добре, домовилися разом йти до школи, а тут його ніби підмінили.

 - Скажи, сину, а ти на канікулах телефонував йому? - поцікавилася мама.

 - Та ні, якось часу не було…

І тут до Дмитрика нарешті дійшло, що Славко просто образився за те, що він жодного разу не згадав про нього, не писав і не дзвонив.

 - Але ж він міг би й сам мені подзвонити, — почав виправдовуватися він. 

 - Ситуації різними бувають, — відповів тато, — думаю, що тобі просто потрібно поговорити про це зі Славком та і все.

Звісно, що Дмитрик погодився з татом, але ніяк не міг придумати, з чого почати ту розмову.

До школи він йшов сам. В класі Славка теж ще не було. Вже розпочався перший урок, та він так і не зʼявився. Дмитрик навіть почав непокоїтись, чи не трапилось раптом що. Ще і вчорашня розмова не виходила з голови.

Помітивши відсутність учня, Ганна Сергіївна запитала Дмитрика:

 - А де це твій товариш подівся? Захворів чи що?

Дмитрику було соромно зізнатися, що він і сам не знає, в чому причина, а тому він лише тихо сказав:

 - Мабуть.

На перерві він набрав Славка. В телефоні роздалися довгі гудки, але трубку ніхто не взяв. Тоді Дмитрик написав смс: «Славко, привіт. Тебе чому немає в школі? Ти захворів?»

Але і на повідомлення відповіді він не отримав.

Ледве дочекавшись закінчення уроків, хлопець швидко направився додому, але не до себе, а до Славка.

Він чомусь страшенно хвилювався, хоча розумів, що причини для цього зовсім немає. 

Ось і знайома квартира під номером 194. Дмитрик натиснув на дзвінок, почулися чиїсь кроки й за мить двері відчинила Марія Степанівна — бабуся Славка.

 - Привіт, Дмитрику, — лагідно мовила вона. - Ти сам? А Славко де?

Це питання просто загнало хлопця в глухий кут. Він хаотично почав перебирати в голові варіанти відповідей, щоб не налякати бабусю.

 - Та ми теє, — почав бурмотіти він, — не разом зі школи йшли, а домовились вже вдома зустрітися. Мабуть, він надворі мене чекає. До побачення.