Гра в сніжки

На зміну морозу прийшла відлига. Сніг став схожим на пластилін, з якого можна було робити, що завгодно. Сусідні дітлахи на вулиці почали ліпити величезного сніговика, але Дмитрик та Женька нудьгували. Возитися зі сніговиком їм було нецікаво, а у Дмитрика ще й спогади неоднозначні були про нього після новорічної вистави. З гори покататися теж не вийде, бо сніг наливав на санчата і вони відмовлялися їхати.

Дмитрик набрав у жменю снігу і почав ліпити кульку. Вона вийшла дуже гарною, білою.

 - На тенісний м'яч схожа, —  сказав Женька.

Та пограти нею як мʼячиком не вийшло, бо вона швидко розпалася. 

Тоді Дмитрик зліпив ще одну і жартома кинув її в Женьку. На відповідь не довелось довго чекати й така сама сніжка прилетіла в спину Дмитрика.

Хлопці так захопилися грою, що не помітили, як до них приєдналися інші діти. Згодом незатійлива гра перетворилася майже на змагання. Можна легко здогадатися, що одну команду очолив Дмитрик, а іншу — Женька. До кожного з них приєдналося ще по 3-4 учасники. Кожен намагався наліпити якомога більше сніжок, щоб зробити більше влучань по команді суперника. 

Гра йшла весело і жваво. Діти, сміючись, кидалися один в одного сніжками, в той же час намагаючись уникнути удару у відповідь. Та навіть, якщо якась снігова кулька і потрапляла в ціль, то це було зовсім не боляче. 

Дмитрику вдавалося дуже влучно попадати в команду суперників, натомість сам він уміло ухилявся. Коли в черговий раз він нахилився, щоб набрати снігу, то помітив, що у нього розвʼязався шнурок на черевику, а тому нахилився, щоб його завʼязати. 

 - Готово, — мовив він, випростовуючись в повний зріст. І в цей самий момент величезна сніжка прилетіла йому прямо в око.

Вона виявилася досить великою та міцною, а тому Дмитрик схопився рукою за обличчя і затупотів ногами. Він одночасно відчував біль та холод. В цей момент до нього підбіг стурбований Женька та інші дітлахи.

 - Що трапилося? — запитав він. - В обличчя влучили?

 - Прямо в око, — намагаючись не розкисати, відповів Дмитрик. - Боляче трохи.

 - Ану, покажи, що там.

Дмитрик забрав руку і всі побачили навколо ока здоровенну червону пляму.

 - Даа. Синець, мабуть, буде, — мовив Женька.

 - Ага, — мугикнув хтось із малечі.

На цьому змагання були закінчені. Звісно, що ніхто не став зʼясовувати, від кого прилетіла та сніжка, бо ніхто ж не хотів, щоб так сталося.

Дмитрик, все ще тримаючи руку на обличчі, пішов додому.

Побачивши онука з підбитим оком, бабуся схопилася за серце.

 - Як це? Що це? Ти що побився з кимось?

 - Та ні, — пояснював Дмитрик. -  То ми в сніжки грали. Це випадково вийшло.

 - Що ж це за ігри такі, що дитині мало око не вибили. І що я батькам твоїм скажу?  - не могла заспокоїтися бабуся.

 - Та годі тобі причитати, — втрутився дідусь. - З ким не буває. Та і що то за дитинство, що без синців пройшло, правда внучку?

Дмитрик кивнув головою, до того ж око вже майже не боліло.

 - От зовсім не розумію твого гумору, — заперечувала бабуся.  - А якби око вибили, що тоді робити?

 - Бабусю, та зі мною вже все добре, — підтримав дідуся Дмитрик.  - Нічого страшного не сталося.

Та бабуся не зважала на слова ані Дмитрика, ані дідуся. Вона заходилася всіми силами лікувати внука. Спершу вона зробила якусь примочку і наказала Дмитрику тримати її кілька хвилин під оком. А на ніч ще намазала навколо ока «цілющим» бальзамом.

А на ранок і справді від удару майже не залишилось сліду, лише невелике почервоніння нагадувало про вчорашній випадок.

 - Можна знову йти грати, — жартував дідусь. - Бачиш, бабуся за ніч може все вилікувати.

На вулиці Дмитрика зустрів Женька і відразу ж запитав, що там з оком, та побачивши, що вже і сліду майже не залишилося від удару, порадів за товариша.

У сніжки вони цього дня вже не грали, але Дмитрик ще кілька днів згадував про цю пригоду, дивлячись на себе в дзеркало.