На канікули

Нарешті настали такі довгоочікувані канікули. Дмитрик ще звечора зібрав свої речі, бо завтра вони з батьками поїдуть до бабусі з дідусем, де Дмитрик залишиться на цілих два тижні. Він ще жодного разу не відпочивав у селі взимку; не те щоб вони взагалі не їздили туди в таку пору року, просто зазвичай погода була швидше осіння, ніж зимова, та і приїздив він на один-два дні, а тут — цілі канікули. 

Напередодні він також зідзвонювався із Женькою, той сказав, що спробує приїхати теж, але уже після Нового року. Дмитрик трохи засмутився, почувши це, та зрештою вирішив, що непогано буде трохи побути лише з дідусем та бабусею.

І хоча він їхав лише на два тижні, але речей вийшло більше, ніж коли він їхав на все літо. 

 - Знаю я тебе, — говорила мама, дістаючи одяг з шафи. - Будеш по снігу бігати, ноги намочиш, тому потрібно взяти змінні речі.

Так у валізі зʼявилося кілька пар теплих штанів та светрів, дві теплі куртки, шапка та рукавиці. А ще вона додала до цього кілька пар взуття.

 - Ти ніби на всю зиму його туди відряджаєш, — жартував тато.

 - На всю не на всю, а лікувати в разі чого хто буде? До того ж не в руках їх нести, а на автомобілі їдемо.

Сперечатися з мамою була марна справа, тому тато взяв усі речі та пішов пакувати їх в машину.

Опівдні вони виїхали за місто. Погода стояла по-справжньому зимова: земля була вкрита пухнастим снігом, з під якого лише подекуди виглядала пожовкла трава та посохлі бурʼяни. Дерева теж були вкриті легким інеєм. Із-за хмар час від часу проглядало сонце, від чого сніг починав сяяти мільйонами діамантів. 

Дмитрик так захопився спостереженням навколишнього світу, що навіть не помітив, як вони опинилися біля бабусиного двору.

Як і влітку, бабуся та дідусь вже зустрічали своїх дорогих гостей. Дмитрик швиденько вискочив з машини й щосили помчав до них. Далі послідували обійми, які супроводжувалися фразами про те, як він виріс, як змінився за ці кілька місяців.

Коли емоції вгамувалися, Дмитрик нарешті зміг роздивитися все навколо. Він відмітив про себе, що взимку тут зовсім по-іншому, навіть вулицю було важко впізнати. Замість звичної зелені було якось пусто і порожньо. Немає тієї барвистості фарб, лише чорні та білі кольори. Та в цьому теж було щось своє, щось особливе, що манило до себе.

Дмитрик подумав, що цікаво було б зараз подивитися на озеро за селом. Чи замерзло воно? Чи вкрилося снігом? А як зараз виглядають ті величезні верби?

 - Онучку, ходи до хати, — раптом почувся голос бабусі. - Будемо обідати та і зігрієшся заодно.

Дмитрику так хотілося ще побути на вулиці, але перечити бабусі не став, зрештою, у нього ще буде час все тут розвідати.

У хаті було тепло та затишно. Посеред кімнати стояв стіл, по наповненню якого було зрозуміло, що до приїзду гостей тут готувалися ретельно.

Бабуся все намагалася покласти щось в тарілку Дмитрика:

 - Ось огірочок свій, домашній. Картопельку бери. Може ще котлетку покласти?

 - Ну що ти з ним, як з маленьким? - не витримав дідусь.  - Захоче, то сам собі все візьме.

Бабуся лише махнула рукою в сторону дідуся, мовляв, не втручайся і продовжила далі дбати про те, щоб її коханий онук не залишився голодним.

Після обіду Дмитрик вирішив трохи відпочити й сам не помітив, як заснув. То ж і не дивно, що після морозу та смачного обіду в теплій кімнаті його так розморило.

Прокинувшись, він спочатку не міг зрозуміти, де він і чому навколо так темно. 

 - А що вже ніч?  - спитав він, зайшовши у вітальню, де сиділи батьки з бабусею та дідусем.

 - Ну як сказати, — посміхнувся дідусь. - Взимку темніє рано, тож і о четвертій вечора можна сказати, що вже ніч. Це не влітку тобі, коли можна бігати на вулиці досхочу.

Дмитрик тільки зараз зрозумів, що у місті не помічав навіть, як швидко темніє в таку пору, адже там ліхтарі кругом, тому світло завжди. А тут щойно сонце сховалося за обрій, приходить темрява і лише вікна, мов світлячки, не дають їй повністю заполонити все довкола.

Вечір пройшов за розмовами, спогадами, переглядом фотоальбомів. А ще дідусь заніс дрова і показав Дмитрику, як розтоплювати грубку, бо саме нею й опалювався весь будинок.

Щойно розгорілися перші полінця дров, як по хаті розлилося тепло. І це не те тепло, яке від батареї, а якесь особливе, мʼяке і заспокійливе.

Вночі Дмитрик спав напрочуд гарно і прокинувся, коли вже було видно в кімнаті. Сніданок пройшов швидко, бо тато з мамою вже поспішали в місто.

 - На вулиці довго не ходи, тепло одягайся, ноги не мочи, шарф обовʼязково одягай, — диктувала свої настанови мама. - І головне — до води нікуди не ходи, бо можна під лід провалитися.

 - Та годі вже, — втрутився дідусь.  - Ми тут якось дамо ради, правда ж, Дмитрику?

Хлопчик весело кивнув головою, радіючи, що дідусь врятував його від цих нескінченних маминих повчань.

Провівши батьків, Дмитрик вирішив пройтись по двору, щоб подивитися, чи не змінилося часом щось з літа. На перший погляд, здавалося, що нічого не змінилося, але з іншого боку — все виглядало по іншому. В садку не було того затишку, який давали крони дерев, на клумбі не буяли бабусині квіти, а на городі не було видно знайомої постаті кози Марти.

Дмитрик навіть поцікавився у бабусі, чи все добре з нею.

 - Так а що їй станеться,  — засміялася бабуся. - Он живе у хліву, як господиня. Тільки й встигай  її годувати.

Хлопчик разом з бабусею пішов у хлів, захопивши з собою шматок хліба для своєї «знайомої».

 - Шкода, що капусти зараз немає, — подумав він і засміявся, згадавши про ту кумедну історію.

Марта спочатку недовірливо поглянула на свого відвідувача, та чи то хліб, чи спогади розтопили її серце і вона лагідно потерлася об ногу Дмитрика.

Ввечері дідусь почав вчити Дмитрика грати в шахи, бо що ще робити в селі довгими зимовими вечорами. Натомість той розказав дідусю про історію на змаганнях, коли саме ці шахи допомогли здобути перемогу його класу.