Новорічна вистава

Перед новорічними канікулами в школі влаштовували свято, на яке кожен клас мав підготувати якусь невелику виставу. Подія ця була запланована на 25 грудня — останній навчальний день перед канікулами. Та готуватися до неї почали завчасно, а саме тому ще на початку грудня на класних зборах було проведено обговорення вистави та розподіл ролей.

Дмитрик ніколи не брав участі у подібних подіях, а тому і цього разу без жодної зацікавленості спостерігав, як інші жваво щось між собою обговорювали.

 - Не розумію, як може бути цікаво грати якусь роль, — розмірковував він.  -  Це ж треба стільки тексту вчити напамʼять, ходити на репетиції та ще й одягати якийсь чудернацький костюм.

За своїми роздумами він і не помітив, як збори майже добігли кінця й учні вже почали збиратися, аж раптом Наталка голосно вигукнула:

 - Сніговик! У нас за сценарієм у виставі є сніговик, але ж ми не можемо його зліпити зі снігу і поставити в залі. Потрібно, щоб хтось зіграв цю роль.

У класі запанувала тиша. Всі, хто хотів брати участь у виставі, уже отримали ролі, інші не поспішали проявляти ініціативу і лише водили очима по підлозі. Дмитрика дана заява теж жодним чином не зацікавила, він лише нервово тупцював на місці, дратуючись, що і так затримався після уроків. 

Раптом Славко сміючись мовив:

 - Пропоную на цю роль взяти Дмитрика. З нього вийде гарний сніговик.

Від почутого Дмитрик мало з ніг не звалився, він злісно глянув на свого товариша і швидко затараторив:

 - Ні, вистави — то не моє. Нікого я грати не буду і крапка.

 - Та чого ти? - втрутилася Наталка. - Це ж зовсім проста роль, потрібно просто постояти, нічого вчити не потрібно. Погоджуйся!

 - Ні, — стояв на своєму Дмитрик. - Он виберіть когось іншого, а я в цьому брати участі не буду.

 - Я можу побути сніговиком, — раптом почувся голос Сашка. - Може, актором стану в майбутньому.

Від почутого увесь клас зайшовся сміхом, проте роль було погоджено.

Дмитрик полегшено видихнув: і від того, що тепер до нього не будуть чіплятися з цим сніговиком і від того, що  нарешті вже можна піти додому.

Дорогою зі школи він з докором мовив Славку:

 - Ти навмисне хотів мене до цієї вистави приплести? Знаєш же, що я ще жодного разу в подібних заходах не брав участі.

 - Та ні, — відповів той. - Просто хотів, щоб ти зі мною на репетиції разом ходив.

Славко, на відміну від свого товариша, залюбки обрав собі роль помічника Діда Мороза. Саме тому тепер іноді вони ходили додому окремо, адже він залишався ще на репетицію вистави. Дмитрик хоч і не поділяв захоплення Славка, та відмовляти його не став, хоч і інтересу до того, чи все готово до свята теж не проявляв.

І ось настав цей святковий день. Дмитрик радів від того, що нарешті почнуться канікули й на цілих два тижні можна буде відпочити від навчання.

Святкування проводили у величезній залі, де одразу могло поміститися кілька класів. Поруч була невелика кімната, де учасники перевдягалися у свої яскраві костюми. Дмитрик знайшов місце в залі, з якого було видно все навколо і вже приготувався гарно провести час, як раптом до нього підбігла Наталка і мало не зі сльозами на очах сказала:

 - Дмитрику, виручай. Сашко захворів, а нам без сніговика ну ніяк. Ви з ним одного зросту, то ж костюм має підійти. Мені немає більше в кого просити допомоги.

Такого повороту подій хлопець аж ніяк не очікував. Він уже хотів було відмовити, та, побачивши хвилювання і благання в очах Наталки, лише махнув рукою і нехотя поплентався за нею.

 - Тобі зовсім нічого не потрібно буде робити, — пояснювала вона дорогою. - Просто будеш стояти, все інше ми зробимо самі.

Вони зайшли до переодягальні, де Дмитрика привітним поглядом зустріли його однокласники.

 - От бачиш, — мовив Славко, — я як відчував, що то твоя роль.

Дмитрик не встиг йому нічого відповісти, бо в цей момент до нього підійшла Наталя з костюмом в руках.

 - Ось тримай, — мовила вона. - Я допоможу тобі його одягнути.

Поглянувши на цей костюм,  Дмитрик зрозумів, що без допомоги там точно не обійтися. Це була якась величезна, широка біла мантія, яка майже сягала підлоги й ззаду застібалася на змійку. Доповнювали цей образ широкий капелюх та мітла.

Глянувши на себе в дзеркало, Дмитрик відмітив, що більше схожий на опудало, ніж на сніговика. От точ в точ, як у бабусі на городі стояло. Від цих висновків йому стало смішно і соромно водночас. 

 - Буду посміховиськом на всю школу, — думав він, та відступати вже не було куди.

Всі приготування залишилися позаду. Вистава мала починатися за хвилину. Наталка вказала Дмитрику на місце, де він мав стояти.

 - Просто стій, не крутись і нічого не говори, — роздавала вона настанови.

Дмитрик подумав, що навіть якби він і хотів поворухнулися, то з його атрибутами це навряд чи вдалося б. Бо капелюх був здоровий і при найменшому поруху голови спадав, та ще й ця мітла в руках заважала.

Вистава почалася. Все йшло за планом, глядачі у залі захоплено спостерігали за тим, як Дід Мороз зі своїм помічником готувалися до Нового року, як розподіляли подарунки дітлахам. А ось і Снігуронька зʼявилася.

Далі за сценарієм діти мали зліпити Сніговика і біля нього ж і відбувалася зустріч з Дідом Морозом.

Дмитрик стояв нерухомо, навіть дихати боявся і думав тільки про те, щоб усе це якнайшвидше скінчилося.

Нарешті завершальна сцена: діти разом з Дідом Морозом та Снігуронькою починають водити хоровод навколо Сніговика. Все йшло за планом, Дмитрик уже про себе радів, що нарешті ця вистава закінчувалася і можна буде зняти цей чудернацький костюм. Та саме в цей же момент у нього закрутило в носі й він щосили пчихнув, при цьому так сильно хитнув головою, що капелюх з голови впав на підлогу. В залі роздався голосний сміх, а учасники хороводу від несподіванки зупинилися і розгубленими очима дивилися то в зал, то на Дмитрика-Сніговика, то один на одного. Дмитрик винувато всміхнувся і спробував підняти свій капелюх, та нахиляючись, він не помітив як наступив на край свого костюма, похитнувся і впав на підлогу. Та і це ще не все, в момент падіння він зачепив мітлою Діда Мороза, що в того аж торбинка з рук випала.