Ковзани

В середині грудня нарешті випав перший сніг. Не те щоб його взагалі ще не було, але ось такий білий, пухкий, який би не розтанув до ранку — це вперше. Погода стояла просто неймовірна: сонце, легкий мороз та сніг. Про кращу і мріяти годі. 

Під кінець уроків староста попросила усіх ненадовго затриматися в класі.

 - Дорогі однокласники, — урочисто почала вона. - Я пропоную нам зібратися разом на вихідних і сходити на каток. Хто зна, чи буде ще така нагода взимку, тому пропоную покататися на ковзанах на цих вихідних. Тим більше і каток днями відкрили неподалік від школи. Хто за — підніміть руки.

У класі почалося жваве обговорення пропозиції й піднялося з десяток рук. Дмитрик, навпаки, сидів з незадоволеним виглядом і вдавав, що йому взагалі не цікаво, куди та хто збирається йти на вихідних.

 - А ти чому руку не підіймаєш?  - відірвав його від задумів Славко. - Ковзани — це ж класно.

 - Та я не дуже полюбляю такі розваги, — спробував виправдатися Дмитрик. - Краще вже вдома фільм якийсь подивитися.

Дмитрик не хотів зізнаватися Славку, що не те що не вміє кататися, а навіть встояти не може на ковзанах. Минулого року він з батьками якось ходив на каток і це було щось неймовірне: він постійно падав, навіть тато не зміг допомогти йому втриматися на ногах. А тому згадка про ковзани викликала у хлопця не найкращі спогади.

 - А, може, ти просто не вмієш їздити на ковзанах? - не заспокоювався Славко. - Ну, зізнавайся.

 - Ще чого, — недбало мовив Дмитрик. - Що там уміти, бери та й їдь. А я просто не хочу і все.

В цей момент Наталка помітила цей діалог між хлопцями й вирішила втрутитися.

 - Дмитре, давай з нами, буде весело. Ми так рідко зустрічаємося класом. Чи тобі з нами нецікаво?

 - Чому відразу нецікаво? Цікаво. Добре, зустрінемося на вихідних,- мовив Дмитрик, при цьому намагаючись не показувати свого розгубленого виразу обличчя.

Весь вечір він думав про те, як би так зробити, щоб відкараскатися від тих ковзанів.

 - Може, сказати, що я захворів? - думав він. - Але ж ніхто не повірить, що я так швидко одужав, якщо вже в понеділок прийду до школи. От якби дощ пішов чи ще щось, тоді б точно ніхто нікуди не пішов.

Та, прокинувшись в суботу вранці, Дмитрик з сумом відмітив, що погода була чудова, а це означало, що зустрічі класу бути.

Не встиг він вмитися та поснідати, як у двері подзвонив Славко.

 - Ти чому ще не готовий? - з порогу запитав він. - Наші вже, майже, всі зібралися, чекають лише нас. Збирайся швидше.

Дмитрик лише зітхнув і нехотя пішов одягатися.

На катку було відносно небагато людей. Окрім їхнього класу було ще чоловік двадцять. Тітонька в касі дуже швидко видала всім ковзани потрібного розміру і побажала гарно покататися.

 - Тут би не зламати собі нічого — вже добре було б, — подумав про себе Дмитрик.

Наталка, Аня та Славко швидше за інших перевзулися і вже вимальовували на льоду різні фігури. Дмитрик же навпаки — не поспішав. Він довго шнурував один черевик, потім інший. Таким чином він лишився останній із класу, хто ще не вийшов на лід.

 - Давай швидше, — гукнув йому Славко, вправно проїжджаючи неподалік нього.

Нарешті Дмитрик наважився встати. На диво, але він зміг стояти на ковзанах, щоправда, на снігу. Повільними кроками він підійшов до входу на каток і невпевнено ступив однією ногою на лід. Цього було достатньо: в ту саму мить його ноги розʼїхалися в різні сторони й він навіть не зчувся, як опинився на холодній поверхні. Дмитрик спробував швиденько піднятися, щоб ніхто не помітив його падіння, та ноги перестали його слухатися, кожна з них жила своїм окремим життям. На допомогу йому прийшов Славко та Сашко. Вони допомогли йому піднятися і підвели до огорожі катка, щоб той міг триматися.

 - Ти ж казав, що вмієш їздити, — хитро мовив Славко.

 - Вмію, але не дуже добре, — виправдовувався Дмитрик. Йому здавалося, що всі однокласники дивляться лише на нього і від цього хотілося якнайшвидше звідси втекти.

 - Я теж лише недавно навчилася гарно їздити, — раптом почувся голос Ані. - То не біда. Головне — тримайся за бордюр і пробуй просто переставляти ноги. Коли відчуєш рівновагу, тоді пробуй трохи швидше, головне не виправляй так сильно спину, а навпаки трохи нахились вперед.

Дмитрик послухав поради дівчини й, на свій подив, дійсно зміг кілька кроків протриматися. Ну а далі все пішло за однотипним сценарієм: два-три кроки він ішов на ковзанах — далі падав, підводився, знов ішов і знову падав.

 - Ведмеді в цирку і ті краще їздять, ніж я, — бурмотів про себе хлопець.

Та все ж він вирішив не здаватися і пробувати далі, при цьому Аня постійно до нього підʼїжджала і запитувала, як справи.

Минуло близько півгодини і о диво — Дмитрик зміг відпустити руки від бортика і навіть проїхати кілька метрів. Він так зрадів цьому, що забув про необхідність тримати баланс, ноги почали розʼїжджатися в різні сторони й він з усієї сили навалився на Славка, який в цей час був поруч. Обидва хлопці опинилися на льоду.

 - Вибач, — винувато сказав Дмитрик. - Я не навмисно.

 - Та, все добре, не переймайся, — весело відповів Славко, потираючи забите коліно.

Покатавшись, усі вирішили піти зігрітися в кафе, що було поряд. За теплим чаєм та солодкими тістечками друзі весело згадували свої пригоди на катку.

 - Який все-таки у нас гарний клас, — подумки відмітив Дмитрик.

Додому він прийшов втомлений, але дуже задоволений. Попри біль в ногах та сьогоднішні невдачі, він твердо вирішив, що обовʼязково навчиться їздити на ковзанах не гірше за інших.