Естафета

Перший тиждень грудня у школі проходив під девізом «Спорт — це сила!» Кожного дня у спортзалі проводилися якісь змагання: з волейболу, гімнастики, спортивної ходьби, перетягування каната та багато інших. Дмитрик разом зі Славком з великим задоволенням після уроків відвідували усі заходи та щиро вболівали за своїх друзів та знайомих.

В пʼятницю на честь закриття цього спортивного тижня було прийнято рішення влаштувати естафету між двома сьомими класами: А та Б, відповідно у наших знайомих героїв зʼявилася нагода не лише спостерігати за іншими, а й самим взяти активну участь у змаганнях.

Дмитрик, як і всі хлопці, звісно, любив уроки фізкультури, але от спортивні змагання йому не дуже подобалися, саме тому новина про участь його класу в цьому заході не дуже його порадувала.

 - І чому саме наш клас обрали? - скаржився він ввечері батькам. - Ніби більше немає кому в школі змагатися. От нехай би восьмі класи між собою з’ясовували, хто сильніший.

 - Не розумію твого незадоволення, — дивувався тато. - Я у твоєму віці з радістю відвідував і спортивні секції, і змагання.

 - То все ті телефони та компʼютери винні, — втрутилася у розмову мама. - Зовсім діти розлінились.

 - Та до чого тут лінь та телефон?  - намагався пояснити Дмитрик. - Просто не люблю я змагатися, бігати, хвилюватися. А тут ще й така відповідальність, це ж на кону честь усього класу.

 - Ну а як ти хотів? Без цього ніяк не можна. Та і взагалі бути відповідальним потрібно не лише під час змагань, а завжди, — додав тато.

Дмитрик нічого не сказав у відповідь і поплентався збирати речі до школи.

Весь день він не міг ні на чому зосередитись, постійно думав про ті змагання. Навіть Славко помітив цю знервованість і запитав, що з ним.

 - Зі мною все добре, просто хвилююся через змагання,- відповів Дмитрик.

 - Тю, а що там хвилюватися? Покажемо 7-Б, хто справжні спортсмени у цій школі, — засміявся Славко.

Після уроків обидва класи зібралися у спортивній залі. Для зручності було вирішено поділити кожен клас на дві групи, кожна з яких мала пройти певну естафету. За результатами цих естафет і визначався клас-переможець.

Як на зло, Славко виявився в іншій команді, що ще більше засмутило Дмитрика. Він думав тільки про те, щоб це все якнайшвидше скінчилося.

Першою почала естафету команда, в якій був Славко. Завдання було досить простим і легким, на погляд Дмитрика: перший гравець команди повинен був одягнути обруч на другого учасника і разом перебігти на інший кінець залу. Потім вже другий учасник повертався за третім, третій за четвертим і так далі, поки вся команда не збереться разом.

Вчитель подав сигнал свистком і естафета почалася. Зал враз наповнився вигуками та свистом. У Дмитрика від хвилювання аж долоні спітніли. Та переживання були не даремними - 7-А переміг у цій естафеті.

 - Я ж казав тобі, що ми їх переможемо! - радісно прокричав Славко Дмитрику.

Та радіти було ще зарано, адже попереду була ще одна естафета.

Цього разу команди вишикувалися, піднявши руки. Перший гравець повинен був передати другому мʼяча, той — третьому і так до кінця. Останній гравець з мʼячем біжить вперед і все повторюється знову. Перемагає та команда, в якій перший гравець першим займе своє місце.

Дмитрик сам не зрозумів, як так вийшло, що саме він був першим гравцем. Свисток. Естафета почалася. Він швидко передав мʼяча наступному учаснику і полегшено видихнув. Далі мʼяч по колу повертався до Дмитрика і він швидко передавав його наступному учаснику. Все йшло добре. Їхній клас навіть трохи випереджав суперників. І ось Дмитрик вже стоїть останній в команді, ще мить — і мʼяч опинився у його руках.

 - Ура! Ми перемогли, — голосно вигукнув він, піднімаючи мʼяч над головою.

Та він геть забув, що мав ще повернутися на своє місце.

 - Біжи! Біжи на перше місце! - щосили кричав йому із залу Славко.

Та було вже запізно. Перемогу в цій естафеті отримав 7-Б.

Дмитрик навіть боявся подивитися в очі своїм однокласникам, а тому опустив голову донизу і відійшов до стіни.

Оскільки за результатами естафет була нічия — вирішили провести ще вікторину, щоб остаточно визначити переможця.

Всього було 5 запитань. Перемагав клас, який дасть більше правильних відповідей.

 - Отож, розпочинаємо вікторину! - голосно промовив Ігор Валентинович. - Перше запитання: в якому виді спорту одягають рукавиці?

 - Бокс! Бокс! - закричав Славко і перший бал дістався 7-А.

 - Наступне запитання: скільки гравців у футбольній команді?

 - 11, - вигукнула Наталя і 7-А вже мав на рахунку цілих два бали.

 - Увага! Запитання номер три: який мʼяч найлегший?

 - Тенісний, — закричав хтось із 7-Б і рахунок став 2:1.

 - Четверте запитання: як часто проводяться Олімпійські ігри?

 - Раз в чотири роки! - відповідь знову була за 7-Б.

 - Ну що ж, у нас знову нічия, а тому уважно слухаємо пʼяте, вирішальне запитання: скільки білих фігур у шахах?

У залі на якусь мить запанувала тиша.

 - 10, - вигукнув Славко.

 - Ні.

 - 12, - пролунало від когось із 7-Б.

 - Це теж неправильна відповідь, — похитав головою Ігор Валентинович.

Дмитрик, який стояв трохи осторонь, в цю мить спохватився, вибіг трохи наперед і голосно закричав:

 - 16! 16 білих фігур!

 - І це — правильна відповідь!

Що тут далі почалося й описати важко. Всі накинулися на Дмитрика, почали щось весело кричати та обійматися. Звісно, що про випадок з естафетою всі забули.

 - А звідки ти знав про шахи? - дивувався Славко дорогою додому.

 - Та я коли у бабусі жив влітку, то знайшов там шахи й від нудьги їх перерахував.

 - Ну ти даєш! - засміявся Славко.

В цей момент Дмитрик дуже пишався собою, та водночас засумував від згадки про дідуся та бабусю.

 - Треба попросити батьків, щоб відвезли мене до них на зимові канікули, — подумав він.