“Мені тринадцятий минало”

До уроків літератури Дмитрик ставився неоднозначно. З одного боку, йому подобалося те, що тут майже не потрібно було нічого писати, розв'язувати якісь завдання чи запамʼятовувати теореми та формули. Сиди собі та слухай.

З іншого ж боку, потрібно було багато читати, а цього він вже аж ніяк не любив. Та ще більшим покаранням для нього було вчити щось напамʼять. Саме тому, коли під час вивчення творчості Тараса Шевченка вчителька сказала, що потрібно буде вивчити вірш, Дмитрик дуже засмутився. Він відразу пригадав усі попередні рази, коли ті вірші він вчив тижнями. Навіть мамина допомога не давала очікуваного результату.

А побачивши твір, який потрібно вивчити, Дмитрик зрозумів, що вихідних йому не бачити, як власних вух. Адже мало того, що він великий, так ще і рима якась складна, і зміст його хлопець теж не дуже розумів.

 - Це неможливо вивчити, — скаржився він мамі після кількох годин наполегливої праці. - Я ніяк не можу запамʼятати, про що там йде мова.

 - А ти спробуй уявити перед собою те, що описує поет. Так буде легше, — порадила вона.

Та з уявою виявилося не краще. Як Дмитрик не намагався зрозуміти, що хотів передати великий поет Шевченко, нічого не виходило. Єдине, що він міг уявити, то це ягнят і то замість них він бачив бабусину козу Марту.

Час спливав і до уроку залишався один день. Перед сном Дмитрик кілька разів повторив вірш і навіть книжку під подушку поклав — щоб краще запамʼяталось. Натомість всю ніч йому снилися якісь вівці, які сміялися з нього, а потім кудись втекли.

Ось і настав урок української літератури. Вчителька спитала, чи є охочі вийти до дошки. Руки підняло лише двоє учнів: староста Наталка та новенька (та, що була новенькою в 6-му класі) Аня. Дівчата чітко, впевнено та з інтонацією продекламували вірші та отримали свої заслужені 12 балів. 

Більше охочих не було. Дмитрик нервово крутився на стільці та поглядав на всіх у класі в надії, що хтось таки наважиться ще і, дасть Бог, його не викличуть. Та склалося все зовсім не так. Вчителька, помітивши, що він крутиться на всі боки, викликала саме його.

 - Бачу, тобі не сидиться на місці, то йди до дошки, послухаємо, як ти підготувався.

Якщо сидячи за партою, Дмитрик ще хоч щось памʼятав, то біля дошки памʼять ніби хтось витер ганчіркою.

Зібравшись, він почав:

               Мені дванадцятий минало,

               Я пас телята за селом.

               Чомусь так сонечко сіяло,

               Мені так любо-любо стало…

Від почутого клас зайнявся сміхом, навіть вчителька не втрималася.

 - Ой, Дмитре, насмішив. Навіть двійку ставити не буду, а дам можливість краще підготуватися до наступного уроку. Але це лише разова акція, — сміючись сказала вона.

Дмитрик весь червоний сів на місце. Клас ще сміявся, але вчителька почала викликати інших і потроху шум став стихати.

 - Ну ти й видав, — прошепотів Славко Дмитрику. - Це ти навмисне так зробив?

 - Та ні, — відповів той, — ти ж знаєш, що вчити щось напамʼять - то не моє.

Коли ввечері мама спитала про успіхи з віршем, то Дмитрик сказав, що його не встигли викликати, а тому є можливість краще вивчити до наступного разу.

Наступного дня до Дмитрика на перерві підійшла Аня і запропонувала йому допомогу у вивченні вірша.

 - Мені раніше теж було складно запамʼятовувати, поки я не вигадала певну систему. Якщо хочеш, то і тебе навчу.

Дмитрику було важко уявити, що в Ані теж могло щось не виходити, але від допомоги не відмовився.

Домовилися зустрітися після уроків в парку біля будинку. Аня прийшла з книжкою. Вона сказала, що вчити краще не увесь вірш відразу, а вивчити чотири рядочки, розказати їх, потім вивчити наступні чотири та розказати їх разом з першими і так до самого кінця. Таким чином інформація буде краще запамʼятовуватися. 

Дана методика дійсно непогано працювала і вже за годину Дмитрик міг вільно, майже без помилок, розказати увесь твір.

 - Дякую тобі, один би я не впорався, — щиро мовив він.

 - Та нема за що. Завжди рада допомогти, — посміхнулася Аня.

На наступному уроці літератури Дмитрик першим підняв руку і виявив бажання розказати вірш, чим неабияк здивував не лише вчительку,  а й увесь клас. А ще більшим було здивування, коли він отримав 10 балів. 

Гордо несучи щоденник вчительці, він з вдячністю посміхнувся Ані.