До нових пригод

Завтра за Дмитриком мають приїхати батьки. В передчутті даної події він ще звечора почав хвилюватися, адже він так давно їх не бачив. Звісно, що вони зідзвонювались по телефону кожного дня, а інколи навіть декілька разів на день, але це зовсім не те. Дмитрик, звісно, радів, що побачить батьків, але в той самий час йому було сумно від того, що літо майже скінчилося, що попереду знову школа. До того ж йому шкода було розлучатися з дідусем та бабусею, які за ці канікули стали для нього такими близькими. За цими роздумами він і заснув. Прокинувшись, Дмитрик почув знайомий голос.

 - Це ж мама,- подумав він і швидко зіскочив з ліжка.

На подвір’ї стояли мама і тато, вони щойно приїхали й навіть не встигли речі вийняти з машини.

 - Дмитрику, — зраділа мама, побачивши хлопця. - Як ти виріс, зовсім дорослий став.

Вона підійшла до сина, міцно обняла і поцілувала.

 - Бачу, що свіже повітря таки пішло тобі на користь, — сказав татко, хлопаючи Дмитрика по плечу.

 - Що ж ми тут стоїмо? Треба ж снідати вже, — заметушилися бабуся і побігла накривати на стіл.

Дмитрик спершу майже не відходив від мами, він розпитував у неї, що там нового в місті, чи не бачила вона Славка. Мама теж скучила за сином, тому з радістю розповідала йому всі новини. А ще вона сказала, що до школи треба зробити чимало приготувань: купити одяг, новий рюкзак, щоденник, зошити та ще багато всякої всячини. Вони з татком спеціально взяли відпустку, щоб забрати Дмитрика та разом підготуватися до нового навчального року.

Розмови про школу, відверто кажучи, не викликали у Дмитрика особливого зацікавлення, але зустрітися з однокласниками він би дуже хотів.

 - От було б гарно, якби навчання тривало лише три місяці, а канікули — усі девʼять, — мріяв Дмитрик. - Ото б життя було!

Поснідавши, мама взялася допомагати бабусі з посудом, татко кудись пішов з дідусем, а Дмитрик вийшов на вулицю. Він ходив від двору до двору, очікуючи на Женьку. За ці місяці вони встигли стати справжніми друзями, навіть домовилися зідзвонюватися і надалі, щоб не втрачати звʼязку. Нарешті на порозі сусідської хвіртки з’явилася знайома постать.

 - А по мене вже батьки приїхали, — відразу випалив Дмитрик. - Завтра поїдемо до міста.

 - А мої ще через кілька днів приїдуть, — відповів Женька. - Так що я ще трохи з бабусею побуду.

 - Давай підемо на озеро, так хочеться його наостанок побачити.

 - Тільки бабусю треба попередити, — відповів Женька, вже навчений попереднім гірким досвідом.

 - Я теж своїм скажу,- підхопив Дмитрик і вони розійшлися.

Мама злякано подивилася на сина, почувши про його бажання піти кудись на озеро, яке ж до того знаходиться десь за селом. Але бабуся переконала її, що це безпечно і Дмитрик вже знає шлях. Врешті-решт мама махнула рукою, мовляв, робіть, як знаєте. Дмитрик подякував бабусі й міцно обійняв їх з мамою. На вулиці на нього вже чекав Женька, йому теж вдалося відпроситися у бабусі. 

Хлопці пішли вже знайомою їм дорогою. Вони згадували, як йшли туди вперше, як боялися заблукати, як раділи знайшовши озеро і як добряче їм тоді дісталося від бабусь. Повернувши за село, вони побачили старезні верби й знову згадали свою грозову пригоду.

Нарешті вони дісталися до озера. Води в ньому значно поменшало, натомість виріс височезний очерет. Хлопці обережно спустилися до води, в цю пору року вона була прохолодною, але чистою і прозорою. 

 - Шкода, що вже не покупаєшся, — сказав Дмитрик.

 - Так, — погодився Женька. -  Зате камінці можна покидати.

 - Твоя правда.

Заняття виявилося дуже цікавим, тож час пройшов швидко і потрібно було вже повертатися додому. По дорозі назад хлопці не могли не зупинитися під вербою, щоб погойдатися на її розлогих гілках.

 - Все-таки гарні були канікули, — з сумом подумав Дмитрик.

Женька теж був не дуже говірким, мабуть, його турбували ті самі думки.

На вечерю вирішили покликати Женьку з бабусею, чому Дмитрик був дуже радий. Вечір пройшов в спокійній та затишній атмосфері. Бабуся з дідусем не могли нахвалитися своїм внуком, вони розповідали батькам про те, як він їм допомагав, які цікаві історії трапилося влітку. Звісно, що про деякі з них вони змовчали, нехай це залишиться їхньою спільною з онуком таємницею.

Час іти спати. Женька з Дмитриком потисли один одному руки й пообіцяли наступного літа знову приїхати сюди на канікули.

Дмитрик прокинувся дуже рано. Речі були зібрані ще звечора, то ж після сніданку на нього чекає дорога додому.

Бабуся з дідусем дуже сумували, що Дмитрик їде і просили його приїжджати частіше.

 - Я тепер буду до вас на всі канікули приїздити, — пообіцяв він, сідаючи в машину.

Позаду залишилися останні будинки села, далі поле, а там і до міста зовсім близько.

Дмитрик дивився у вікно і думав про те, що його чекає попереду. А на нього чекає 7-й клас і, звісно ж, нові пригоди.