Гроза

На дворі стояла літня спека. З самого ранку сонце палило неймовірно. Дмитрик сидів у затінку під деревом і ліниво гортав сторінки книжки. Читати йому зовсім не хотілося.

 - От би зараз на озеро сходити, — мріяв він. - Чи хоча б Женька вийшов на вулицю. Разом веселіше.

Думки Дмитрика явно там нагорі хтось почув, бо через пʼять хвилин на вулиці зʼявилася постать Женьки.

Дмитрик радісно побіг назустріч товаришу.

 - Як справи? - ще здалеку гукнув він.

 - Добре, лише спека дошкуляє.

 - Там за селом ростуть величезні верби, — почав Дмитрик. - Біля них затінок є, там можна і в мʼяча пограти, і від спеки сховатися.

Женька не дуже хотів кудись йти, але перспектива сховатися від спеки все-таки перемогла і хлопці пішли за село, весело штовхаючи перед собою мʼяча.

За селом і справді було прохолодніше. Величезні верби низько нахилили до землі свої гілки, створюючи захист від сонячних променів.

Хлопці з полегшенням видихнули, нарешті можна відпочити від спеки ще й мʼяча поганяти. 

За розвагами вони й не помітили, як найшла здоровенна грозова хмара. Раптом почулися перші гуркотіння грому, яким передували яскраві спалахи блискавки. Така привітна і затишна поляна вмить стала виглядати зловіще і похмуро. Перші краплі дощу впали на землю.

Хлопці чудово розуміли, що вже не встигнуть добігти додому, тому вирішили перечекати дощ тут під вербами.

 - Он яке гілля густе, — підбадьорював Женьку Дмитрик, — ніякий дощ не страшний.

Проте погода щохвилини погіршувалася. Дощ підсилювався, а грім був такої сили, що хлопці аж підстрибували від страху. На додачу до всього цього величезні блискавки розсікали  небо навпіл і освітлювали все навкруги. Залишатися тут було явно поганою ідеєю, але виходити з-під дерева було ще страшніше.

 - Це ж там бабуся хвилюється, — проскиглив Женька.  - Знову мені влетить.

Дмитрик нічого не відповів, лише знизав плечима. Він чудово розумів, що його дідусь з бабусею теж хвилюються, але вдіяти нічого не міг.

Раптом із-за хат виглянула якась знайома постать, що наближалася до хлопців. Дмитрик в ній упізнав дідуся. Той був закутаний у величезний плащ, на ногах були чоботи.

 - Ось ви де, розбійники, — сказав він, наближаючись до хлопців. -  Бабусі там місця собі не знаходять, а вони тут відпочивають.

 - Дідусю, та ми не помітили, як почалася гроза, — почав виправдовуватися Дмитрик.

 - Вдома поговоримо, а зараз гайда зі мною.

Дідусь дістав з-під поли ще один плащ і віддав його хлопцям.

Ось так разом під одним плащем і поверталися вони додому, де на них вже чекали стурбовані бабусі.

 - Ох, лишенько моє, — причитала бабуся Женьки,  — Це ж хто в таку негоду ходить десь не зрозуміло де? 

 - Це ще добре, що Степан Миколайович бачив, як ви за село йшли, то підказав де шукати, — полегшено зітхнула бабуся Дмитрика.

Вона завела його до хати й почала насухо витирати. Дмитрик слухняно виконував всі її настанови.

Дощ закінчився так само раптово, як і почався. Натомість на небі зʼявилася величезна райдуга. Дмитрик захоплено спостерігав за цими змінами в природі й про себе відзначив, що в місті такого не побачиш, а тут спогадів йому вистачить на цілий рік.