Женька

Перший місяць канікул промайнув майже непомітно. Дмитрику дійсно не було коли сумувати, адже дідусь активно залучав його до всіх господарчих процесів. Бабуся ж навпаки, постійно намагалася побалувати внука чимось смачненьким, слідкувала, щоб той не перевтомлювався.

І хоча Дмитрик відчував неймовірну любов та турботу стосовно себе, йому все одно не вистачало спілкування з ровесниками. Все частіше він згадував Славка, своїх однокласників. Думав про те, як їм там зараз весело і сум закрадався на його обличчя.

Одного разу він вийшов на вулицю, щоб почекати бабусю з магазину. О цій порі на ній майже нікого не було, тільки зрідка міг пройти якийсь перехожий. Та раптом із сусіднього двору вийшов хлопець, який за віком був ровесником Дмитрика.

 - Дивно, — подумав він. - Раніше я його ніколи не бачив.

І не вагаючись пішов йому назустріч.

 - Привіт, — першим заговорив Дмитрик. - А ти недавно приїхав, мабуть. Раніше я тебе не бачив.

Хлопчина здивованим поглядом окинув Дмитрика, трохи подумав і сказав:

 - Я до бабусі приїхав на канікули.

 - Я — теж. Нумо знайомитись. Я — Дмитрик.

 - А я — Женя, — вже більш впевненим голосом відповів хлопчик.

Так у Дмитрика з‘явився новий друг. Женька виявився дуже цікавим і розумним співбесідником. Він багато де встигнув побувати, тому часто розповідав Дмитрику про країни, які бачив, про море та гори, на яких він побував. Дмитрик слухав його, затамувавши подих, і лише зрідка здивовано вигукував.

Та незважаючи на таке цікаве життя, Женька сам був дуже тихим, навіть можна сказати — боязким, що було повною протилежністю Дмитрика.

Він відмовлявся з Дмитриком ходити на гойдалку, бо вона далеко від дому; майже ніколи не бігав, бо можна впасти й замастити одяг; і взагалі мав чіткий розпорядок дня.

Саме тому, коли Дмитрик запропонував йому сходити на озеро, той відразу почав відмовлятися.

 - Мене бабуся не відпустить, буде хвилюватися, бо я плавати не вмію, — пояснював він.

 - А ти скажи їй, що йдеш до мене грати, вона і не дізнається, — запропонував Дмитрик.

 - Але це ж означає обманути бабусю, — заперечив Женька.

 - Ну ти потім їй розповіси все, — наполягав на своєму Дмитрик.

По обличчю Женьки можна було помітити, що в ньому боролося бажання піти на озеро і страх засмутити бабусю. Врешті решт він мовив:

 - Добре, ходімо, але тільки не надовго. Лише подивимося на озеро і відразу назад підемо. Може бабуся і не встигне помітити.

 - Домовилися. Ми туди й назад, — задоволено кивнув Дмитрик.

Хлопці завернули за ріг вулиці й вийшли на вузеньку стежку, яка вела до озера. Дорога була недовгою, але цікавою. Навкруги були неймовірні краєвиди: старі верби низько схилили своє гілля і хлопці чіплялися за них, розгойдуючись, мов на гойдалці. А ось і озеро. Воно було невеликим за розмірами й ніби ховалося в гущавині на краю села. Дорогу сюди протоптали рибалки, які любили посидіти з вудками, з‘єднавшись з природою. Купатися в ньому було не можна, бо весь берег був заросший травою та очеретом. Проте, подекуди були прогалини, які давали можливість підійти прямо до води.

Хлопці підійшли до краю озера. Вода була прозорою і навіть прохолодною, незважаючи на літню спеку. Дмитрик роззувся і по коліна зайшов у озеро, звідки почав хлюпати водою на Женьку. Той у відповідь став також щедро поливати Дмитрика водою. За цими розвагами хлопці й не помітили, що сонце вже почало опускатися нижче, ще година-дві — і почнуться сутінки.

Злякавшись, що їх відсутність уже встигли помітити бабусі, хлопці бігом побігли додому.

Зайшовши на вулицю, вони побачили обох бабусь, які стривожено ходили по дорозі й голосно щось обговорювали. Побачивши хлопців, вони поспішили їм назустріч.

 - Дмитре, де ти був майже увесь день? - голос бабусі вперше звучав сердито і збуджено водночас. - Ми ж мало не збожеволіли, поки вас шукали. Дідусь вже всі сусідні вулиці обійшов.

 - Та ми тут недалеко, — почав виправдовуватися Дмитрик. - На озеро ходили подивитися.

Почувши про озеро, бабуся  Женьки вхопилася за серце і заголосила:

 - А якби ви втопилися? Ви про нас подумали? Як можна бути такими безвідповідальними?

Женька лише винувато кліпав очима, боячись промовити й слово.

 - Дякувати Богу, що все обійшлося і всі живі-здорові, — вже спокійніше мовила бабуся Дмитрика. 

По цьому хлопці розійшлися по домівках, все ще вислуховуючи настанови бабусь.

За вечерею дідусь і бабуся не сварили Дмитрика, не вигадували ніякого покарання. Вони лише попросили його завжди попереджати їх про всі свої плани.

Дмитрик був дуже вдячний їм за розуміння і пообіцяв, що більше ніколи так не вчинить.