Славко більше не друг

Останнім часом Дмитрик став помічати, що Славко ніби уникає його. Вчора після школи пішов сам, навіть не почекав його; сьогодні всю перерву проговорив з Анею та Вовчиком, вдаючи, що не помічає його. А на останньому уроці взагалі попросив Ганну Сергіївну пересадити його за іншу парту, мовляв, звідси йому на дошку погано видно. Вчителька, звісно, здивувалася такому проханню, але з‘ясовувати істину не стала, а просто сказала, що він може сісти за другу парту до Валі Харитоненко, вона якраз сьогодні одна сиділа.

Така поведінка друга дуже стурбувала Дмитрика, тому він вирішив після уроків обов‘язково все з'ясувати. Він швиденько зібрав книжки й майже вибіг слідом за Славком.

 - Ти нічого не хочеш мені пояснити? - з докором накинувся він, догнавши Славка.

 - А чого це я маю щось тобі пояснювати? - з претензією відповів той.

 - Слухай, ми стільки років дружимо, — вже трохи м‘якше продовжив Дмитрик, — не розумію, в чому справа?

 - Ото ж бо і я думав, що ми друзі, а виявляється ніякий ти мені не друг. Коли в класі голосували за того, хто буде представляти школу на змаганнях з волейболу, ти обрав Сергія, а не мене. Хоча ти знаєш, що я давно про це мріяв. То ж який ти мені друг після цього?

Дмитрик почав в пам‘яті перебирати події останніх днів. Дійсно, були збори і якесь голосування, та він, як завжди, думав про щось своє і навіть не зрозумів за кого і навіщо підняв руку.

І поки Дмитрик згадував ці події, Славко пішов геть і скоро його постать взагалі зникла за будинком.

 - Ну і нехай ображається,- подумав він про себе. - Я ж не навмисно. От справжній друг мене б зрозумів.

Наступні кілька днів хлопці просто не помічали один одного. Спочатку в класі всі дивувалися таким змінам, адже знали, що вони товаришують змалечку, та згодом просто перестали звертати на них увагу.

Та, на відміну від однокласників, мама Дмитрика якраз таки й помітила, що той якийсь сумний останнім часом, постійно вдома сидить і навіть на вихідних не виходить на вулицю.

 - А що це твій друг Славко давно до нас не заходив? - почала якось вона розмову.

 - А він…він більше мені не друг,- випалив Дмитрик.

 - Дивно, — похитала головою мама, — я думала, що друзі так просто не зникають нікуди. Нічого не хочеш мені розповісти?

Дмитрику і самому вже давно хотілося з кимось поділитися цією історією, тож він дуже емоційно переказав мамі й свою розмову зі Славком, і те, що той пересів від нього. 

Мама дуже уважно вислухала сина і сказала:

 - Ну все зрозуміло.

 - Так, зрозуміло, що він мені не друг, — підхопив Дмитрик.

 - Та ні,- заперечила мама.- Зрозуміло, що вперті обоє і не можете зробити перший крок до примирення.

 - Це він має робити цей крок, він нашу дружбу зрадив.

 - Якщо дружба справжня, то не варто рахувати, хто і що має робити першим. Справжні друзі завжди йдуть назустріч один одному. Подумай про це, синку, — лагідно мовила мама і пішла на кухню.

Першою думкою Дмитрика було те, що мама його не розуміє, що це Славко його образив і має просити вибачення. Та чим більше він думав про нього, тим більше розумів, що йому дуже не вистачає свого друга. Відразу згадалися всі походи разом в школу і з неї, скільки пригод було всяких. А як добре вони проводили час на вихідних та канікулах…

Наступного дня Дмитрик дочекався, коли Славко зайшов до класу і підійшов до нього. 

 - Привіт, Славку, — мовив він. - Як ти ставишся до того, щоб на вихідних в кіно сходити? Мені тато якраз два квитки приніс.

 - Я згоден, — на вагаючись відповів той і сів за парту з Дмитриком.

Зізнатися чесно, то він і сам вже давно хотів помиритися з Дмитриком, але ніяк не наважувався.

Після уроків хлопці, як в старі добрі часи, разом пішли додому, щось жваво обговорюючи, бо за ці дні накопичилося багато тем, які вони мали обговорити.