Новенька

Якось перед початком уроків до класу зайшла класний керівник з якоюсь дівчинкою і повідомила всім:

 - Знайомтеся, це — Аня. Вона буде вчитися в нашому класі. Прошу прийняти її в нашу класну сім‘ю і не ображати.

Дівчинка сором‘язливо посміхнулася і пішла за парту, на яку їй вказала вчителька.

Дмитрик увесь урок спостерігав за новенькою. Вона була не схожою на дівчат в їхньому класі, якась занадто охайна вся, уважна, спокійна. Вона акуратно поклала на край парти підручник та пенал, розкрила зошит і не зводила очей з вчительки. Здавалося, що її не цікавили зовсім учні, які були ще в класі.

 - Дивна вона якась, — сказав на перерві Дмитрик Славкові.- Не розмовляє ні з ким, дивиться тільки у свій зошит, наче крім нього нічого цікавого навколо немає.

На наступному уроці ситуація повторилася. Аня уважно слухала вчителя і старанно виконувала всі завдання. Дмитрик же навпаки не міг зосередитися, постійно крутився, так що врешті-решт вчителька викликала його до дошки.

 - Бачу, Юрченко, тобі не сидиться спокійно за партою. То йди до дошки, може, тут тобі працюватиметься краще.

Дмитрик пішов до дошки, зітхаючи про себе. Як на зло, задача ніяк не виходила, цифри жили своїм окремим життям і ніяк не хотіли складатися у розв‘язок.

 - Хтось хоче допомогти Дмитру?- запитала вчителька.

Руку підняла лише новенька.

 - Що ж, Аню, ходи до дошки,- сказала Вікторія Олексіївна.

Новенька жваво підійшла до дошки, взяла крейду і швидко почала виводити на ній замислуваті формули. За кілька хвилин задача була вирішена.

 - Дуже добре, Аню, сідай. Одинадцять балів. А ти, Дмитре, щоб на наступний урок вивчив усі формули. А поки що ставлю тобі три бали.

Злість Дмитрика до новенької тільки зростала.

 - Подумаєш, знає вона все, — скаржився він Славкові,- то і вчилася б там, де раніше. У нас своїх відмінників вистачає.

Час йшов і Аня змінила статус новенької на звичайну однокласницю. На диво, вона дуже швидко потоваришувала з усіма учнями, лише Дмитрик дивився на неї недовірливо і ніяк не хотів спілкуватися.

Якось після уроків Дмитрика затримала вчителька біології, знову просила його віднести до кабінету плакати. Коли він вийшов зі школи, то побачив, що всі вже розійшлися і лише Аня сиділа на лавочці, намагаючись закрити рюкзак, який вперто не хотів застібатися. Дмитрик аж посміхнувся від задоволення, мовляв, так їй і треба. І вже готовий був пройти повз, як Аня підняла на нього очі й по-дитячому так попросила:

 - Можеш мені допомогти? Ніяк не можу його закрити.

Діватися не було куди. Дмитрик нехотя підійшов до неї й разом вони таки змогли застебнути рюкзак. Він і сам не помітив, як вони разом вийшли зі шкільного подвір‘я і направилися додому, до того ж виявилося, що Аня жила в будинку неподалік від нього. Всю дорогу вони розмовляли. Дівчинка розповіла, що переїхала сюди з батьками з іншого міста, оскільки тату тут запропонували нову роботу, що вона дуже сумує за своїми однокласниками, але і їхній клас їй теж дуже сподобався. 

 - Дякую, що допоміг і до завтра,- сказала Аня, повертаючи до свого будинку.

 - Та нема за що. Бувай,- відповів Дмитрик і про себе відмітив, що не така вже ця новенька і погана.