Хитрощі Дмитрика

 - Синку, час прокидатися і збиратися до школи, - крізь сон Дмитрик почув лагідний мамин голос. Та замість того, щоб відкрити очі, він ще сильніше їх заплющив, адже прокидатися, а тим більше йти до школи йому зовсім не хотілося.

 - Прокидайся, сонько, - мама підійшла ще ближче до ліжка і легенько торкнулася плеча хлопчика.

Дмитрик злегка відкрив одне око і тихим голосом прошепотів:

 - У мене горло болить, мабуть, я захворів.

 - От лихо, - захвилювалася мама. - Де ж це ти міг підхопити? Зараз поміряємо температуру.

За хвилину мама вже з термометром в руках поверталася в кімнату до Дмитрика.

 - Міцно тримай. Я через п‘ять хвилин повернуся,- скомандувала вона.

Дмитрик чудово розумів, що ніякої температури в нього немає та все одно міцно стиснув термометр під рукою в надії, що той покаже хоч трохи більше, ніж 36,6 C⁰.

 - Температури немає,- зраділа мама.- Давай ще горло подивлюся.

Дмитрик нехотя поплівся за мамою до ванної кімнати, де вона зі знанням справи почала уважно розглядати його горло.

 - І горло не червоне,- констатувала мама. - Не розумію, в чому справа.

 - То, може, я ще не зовсім захворів, а лише починаю,- почав бурмотіти Дмитрик. - Краще мені вдома залишитися.

Мама завжди була явним противником пропусків школи, тому і цього разу довго вагалася, перш ніж погодитися з тим, що один день нічого не змінить і дійсно краще залишити сина вдома.

 - Але на вулицю ні ногою. І теплий чай пий. І домашнє завдання дізнайся і виконай,- диктувала свої настанови мама, збираючись на роботу.

 - Добре, мамо, я все зроблю, як ти сказала, — відповів Дмитрик вже явно веселішим голосом.

Нарешті двері за батьками зачинилися і Дмитрик залишився вдома сам. Він розумів, що мама буде хвилюватися, але це ж лише на один день. Тим більше сьогодні перший день після канікул, в школі нічого важливого не буде. Заспокоївши себе цими думками, Дмитрик повернувся в ліжко і за переглядом відео не помітив, як заснув.

Розбудив його телефонний дзвінок. 

 - Синку, ти як? Як горло? Чай пив?- посипалися запитання від мами.

 - Почуваюся, ніби, краще, але горло ще болить. Чай випив,- вигадував на ходу Дмитрик.

 - Добре, подзвоню пізніше,- сказала мама і поклала слухавку.

Дмитрик тільки зараз зрозумів, що ще нічого не їв і пішов на кухню снідати. Після сніданку ввімкнув телевізор, але не знайшовши там нічого цікаво, знову взявся за телефон.

Дивно, але йому здавалося, що прогулювати школу буде набагато цікавіше, а тут не пройшло і пів дня, як він почав нудьгувати.

 - Шкода, що Славко зараз в школі,- подумав він. - З ним би зараз точно щось цікаве придумали.

Славко жив у сусідньому під‘їзді, тож вони товаришували ще з дитинства. І в школу пішли в один клас, сиділи за однією партою. Тому Дмитрик ледве дочекався закінчення уроків і подзвонив йому.

 - Тебе чому в школі не було? - відразу поцікавився Славко.

 - Та я трохи захворів,- збрехав Дмитрик. Він дуже боявся, що про його хитрість дізнається мама, і тоді йому точно будуть непереливки.

 - Шкода,- відповів Славко.- Ми з хлопцями домовилися йти грати в хокей. Ти одужуй швидше.

 - Дякую,- промовив Дмитро й ображений натиснув на закінчення розмови.

Він геть засмутився, адже так чекав на свого друга, а той замість того, щоб провідати його йде з якимось хлопцями грати в хокей.

 - Та й дарма, — мовив про себе. - Я он теж в Інтернеті можу знайти собі розвагу.

Але телефон з усіма його можливостями не рятував. Чомусь відео траплялися всі нецікаві, ігри теж не приносили задоволення. Дмитрик вже навіть подумав про те, щоб подзвонити старості й дізнатися домашнє завдання, та вчасно передумав. 

Він підійшов до вікна і сумно споглядав за перехожими, які снували туди сюди, кожен у своїх справах і роздумах. За цим заняттям його і застала мама, яка повернулася з роботи раніше.

 - Ти чого сидиш біля вікна?- відразу запитала вона, прикладаючи долоню до його лоба. - Ніби не гарячий. Як почуваєшся?

 - Мені вже краще,- відповів Дмитрик і опустив очі вниз.

Та мама вже розпочала свій процес лікування. Вона дістала із сумки якийсь флакон і сказала широко відкрити рота. Пару натисків — і Дмитрик відчув у себе в роті гіркуватий присмак спрею від горла.

 - А тепер швидко в ліжко,- скомандувала мама.- І температуру зараз поміряємо.

Сперечатися з мамою Дмитрик не став, тож слухняно пішов в ліжко і старанно виконував всі її вказівки.

Відсутність температури явно порадувала маму і вона спокійно пішла готувати вечерю.

Дмитрик лежав в ліжку і думав про те, що зараз міг би з хлопцями бігати десь на вулиці або грати в хокей. 

 - Добре, що цей день вже закінчується, — подумав він. - А завтра я піду до школи і все буде, як завжди.

За вечерею мама спитала чи дізнався Дмитрик домашнє завдання та чи виконав його.

 - А сьогодні нічого не задавали,- знову збрехав він. - Бо перший день після канікул, вирішили нас пожаліти.

 - Що за порядки такі?- дивувалася мама.

 - Які часи, такі й порядки,- підморгнув тато.

 - Я вже, мабуть, піду спати, — сказав Дмитрик. - Мені набагато краще, так що завтра піду до школи.

 - Добраніч, синку, — майже в один голос сказали батьки.

Дмитрик довго не міг заснути. Його мучило сумління через те, що він так обманув своїх батьків.