10. Мистецтво Абсурду: Вульф і Зникла Статуя

Ранок у Сан-Ремо, як завжди, дихав лінивою благодаттю. Вульф, який досі вважав ранковий сон однією з форм медитації, несподівано вирішив "прогулятися в пошуках інтелектуального натхнення" — що, як правило, означало пошук найближчої кав'ярні з міцною кавою або, що більш ймовірно, чимось міцнішим у фляжці. Ганс, звісно, супроводжував його, методично документуючи кожне відхилення від маршруту.

Їхній шлях, на превелике здивування Ганса, цього разу пролягав повз занедбану віллу Арманда Вермішеля. Відомий як "геній абсурду" або "божевільний зі схильністю до фарбування", Вермішель був тим художником, що малював свої "шедеври" на всьому, від дна старих ванн до колекцій засушених жуків. Навіть із деякої відстані було видно, що парадні двері вілли розчинені навстіж, а на вітрі тріпотіла якась дивна, схожа на кишку, інсталяція.

— Ого, Гансе, — протягнув Вульф, примружившись. — Дивись-но. Здається, наш Вермішель або нарешті втік від натхнення, або ж його самого натхнення перетворило на чергову виставку.

Вони увійшли всередину. Вілла була хаотичною сумішшю генія та безладу: недописані "полотна" зі старої іржавої бляхи, підвішені до стелі порожні банки з-під фарби, які мали б видавати "звуки космосу", та інсталяції з розбитих дзеркал, що, на думку Вермішеля, відображали "розколоту душу сучасної людини". Але художника ніде не було. Лише свіжий слід від важкого об'єкта, що тягнувся через весь зал і зникав на задньому дворі.

— Дивно, — пробурмотів Вульф. — Такий великий майстер, і просто зник. І що найдивніше, Гансе, чому місцева безголова поліція, яка так любить тинятися без діла, ще не оточила це місце?

Ганс, який тим часом методично збирав з підлоги крихітні шматочки дивно блискучого металу, поглянув на Вульфа.

— Можливо, Вульфе, їхня увага прикута до чогось більш... монументального.

Тільки-но він це сказав, як повз віллу промчав якийсь перехожий, розмахуючи газетою і вигукуючи щось про "СИБАРИТА". Вульф на мить здивувався, потім швидко вхопив Ганса за рукав.

— Стривай-но, Гансе! — промурмотів Вульф, його очі заблищали хижим вогнем. — Здається, я починаю бачити певну... логіку у цьому хаосі. Ану, ходімо на центральну площу. Я маю намір просвітити поліцію щодо зникнення художника, заодно і ознайомимося з тими "драматичними" деталями зникнення нашого "Закоханого Сибарита". Можливо, він теж "трансформувався" у щось незвичне.

Вульф, з хитрою посмішкою на обличчі, вже подумки формулював дотепні коментарі для поліції, уявляючи їхні спантеличені обличчя. Ганс лише зітхнув, діставши свій записник. Він знав, що день обіцяв бути насиченим абсурдом.

Коли Вульф і Ганс прибули на центральну площу Сан-Ремо, їх зустріла картина, яка могла б стати черговим "шедевром" Арманда Вермішеля, але вже в жанрі "абсурду поліцейської діяльності". Місце, де ще вчора гордо стояв "Закоханий Сибарит", тепер було оточене жовтою стрічкою, а за нею, наче зграя розгублених голубів, метушилися кілька патрульних. Вони виглядали так, ніби самі не розуміли, що охороняють — порожнечу чи власну безпорадність.

Серед них, нахилившись до бруківки з величезними лупами, схожими на збільшені очі мух, повзали кілька "експертів" у білих халатах, з надзвичайно серйозними обличчями. Вони з науковою ретельністю вивчали кожен камінець, ніби сподівалися знайти там відбиток статуї, або, можливо, її слід, що свідчить про "телепортацію".

Вульф зупинився на краю оточення, склавши руки на грудях, і його погляд ковзнув по цій сцені з виразом глибокого, майже медитативного цинізму.

— О, Гансе, — пробурмотів він, ледь чутно, але так, щоб поруч стоячий патрульний нервово смикнувся. — Ти тільки поглянь на цю симфонію неефективності. Наші доблесні правоохоронці, схоже, шукають не зниклу статую, а власні загублені інструкції. А ці... вчені мужі, — Вульф кивнув на експертів, — мабуть, намагаються визначити хімічний склад повітря, яке залишилося після зникнення бронзи.

Ганс, як завжди, незворушно приготувався записувати.

— Це, Вульфе, стандартний протокол. "Ретельне вивчення місця злочину" включає в себе пошук молекулярних відбитків і, можливо, інопланетних частинок, що могли б пояснити, як тонни бронзи могли зникнути, не залишивши жодного матеріального сліду. Це, безумовно, більш науковий підхід, ніж просто визнати, що хтось її вкрав.

Один з патрульних, помітивши Вульфа, зробив крок уперед.

— Сеньйоре! Тут зона поліції! Прохід заборонено!

Вульф підняв брову.

— О, справді? А я думав, це зона відчаю. Чи не могли б ви, шановний, пояснити мені, що саме ви тут охороняєте? Порожнечу? Чи, може, пам'ять про загублений символ?

Патрульний почервонів.

— Ми охороняємо місце злочину! Зникла... зникла статуя!

— Так-так, зникла, — протягнув Вульф, його очі заблищали. — А чи не зник разом з нею і ваш мозок, га? Бо я, як ніхто інший, готовий повідомити вам про ще одне зникнення, яке, на мою думку, тісно пов'язане з цим монументальним провалом.

Ганс, який уже записував діалог у свій блокнот, ледь помітно посміхнувся. День справді обіцяв бути "логічно непередбачуваним" для поліції Сан-Ремо.

Тільки-но Вульф збирався щось додати, як до них підійшов чоловік у дещо пожмаканому мундирі, від якого віяло потужним, вчорашнім "ароматом" вина та міцної сигари ". Це був Інспектор Боттарга, начальник місцевої поліції, відомий своєю здатністю "розкривати" справи лише після кількох кухлів граппи. Його щоки були трохи червонішими, ніж зазвичай, а очі — мляві.