9. Таємниця "Відерця Блаженства"

Ранок у Сан-Ремо зазвичай ліниво переливався у повітрі запахами свіжої кави, що витікав з відкритих вікон численних кав'ярень, та солоного морського бризу, що долинав з гавані. Сонячні промені, ледь пробиваючись крізь жалюзі, танцювали по запилених меблях офісу, а єдиним звуком, що порушував ідилію, було шурхотіння газетної сторінки.

Детектив Вульф, як завжди, розвалився у своєму улюбленому кріслі, з якого піднімалася хмара пилу при кожному русі. Він читав газету, тримаючи чашку для кави, з якої, судячи з характерного бурштинового відтінку, витікало щось набагато міцніше за еспресо. На його обличчі застиг вираз глибокої, майже філософської нудьги, що міг у будь-яку мить перейти у блискавичну дотепність.

У протилежному кутку кімнати, на підлозі, сидів Ганс. Він був втіленням охайності та порядку, навіть коли займався такою буденною справою, як сортування пустих пляшок. З незворушним виглядом він акуратно складав їх до дерев'яних ящиків, створюючи ідеальні стовпчики скляної тари, ніби це було найважливішим завданням у світі. Його рухи були точними, а обличчя — спокійним, що було повною протилежністю будь-якій потенційній драмі, яка могла б увірватися в їхнє життя.

Саме в цей ідилічний момент двері офісу різко відчинилися, і на порозі з'явився літній чоловік. Це був професор Еудженіо Мальтіні, інтелігентний, з сивиною на скронях та в охайно попрасованому піджаку, який свідчив про його приналежність до академічного світу місцевого університету. Проте зараз його обличчя було спотворене майже істеричним виразом, а в руці він тремтячо тримав відкриту пляшку пива.

Він майже вбіг до кімнати і, не зводячи очей з Вульфа, підскочив до його столу. Професор Мальтіні простягнув пляшку детективу, тицьнувши її майже під самий ніс.

— Ось, подивіться! Подивіться на це! Це... це сеча! — вигукнув він голосом, що межував з панікою, його слова дзвеніли у тиші.

Вульф, навіть не дивлячись на співрозмовника, повільно відклав газету. З його обличчя не зник вираз нудьги. Він простягнув руку, взяв пляшку з рук професора, спочатку підніс її до носа і глибоко вдихнув вміст. Потім, з тією ж незворушністю, налив собі трохи рідини з пляшки в чашку з вином. На мить він подивився на суміш, потім залпом випив усе до дна.

Вульф на мить замислився, злегка примруживши очі, ніби смакуючи, а потім, з легким нахилом голови, пробурмотів собі під ніс:

— Щось незрозуміло... А ну, Гансе, спробуй ти.

Ганс, який спостерігав за всім цим без жодного виразу на обличчі, повільно підвівся. Зробив кілька кроків, підійшов до столу, взяв пляшку з рук Вульфа. Він теж обнюхав її, а потім, без вагань, зробив невеликий ковток. Його обличчя залишалося абсолютно спокійним, коли він проковтнув рідину.

— Так, Вульфе, — спокійним, рівним голосом промовив Ганс, ніби констатуючи найбуденніший факт. — Це сеча.

Він так само спокійно поклав пляшку назад на стіл, розвернувся і з незворушним виглядом знову попрямував до свого кутка, аби продовжити складати пляшки по ящиках, ніби нічого надзвичайного щойно не сталося.

Вульф тим часом знову взяв пляшку до рук, зробив з неї такий самий невеликий ковток, вдумливо поглянув на професора, а потім промовив:

— Мої здогади підтвердилися. Так, це дійсно сеча. Ви абсолютно праві, місьє Мальтіні.

Вульф, задоволений підтвердженням своїх "здогадів", відставив пляшку. Професор Мальтіні, здавалося, нарешті знайшов у собі сили для повноцінної тиради. Його обличчя, ще кілька секунд тому спотворене панікою, тепер випромінювало праведне обурення.

— Це... це неприпустимо! Це нонсенс! — вигукнув він, його голос знову зірвався на високі ноти. — Мені, професорові анахронічної етнографії та теорії контркультурних парадигм! Мені, хто присвятив своє життя вивченню найтонших нюансів людської історії, від... гм... давньоримських графіті до... ну, ви зрозуміли! Мені продали сечу замість пива! Це ж не просто обман! Це плювок в обличчя академічній доброчесності! А ще й моїй особистій гідності!

Професор зробив глибокий вдих, драматично розмахуючи руками.

— Раніше такого не було! Ніколи! У Сан-Ремо завжди цінували справжнє пиво! Справжню якість! А тепер... тепер ця анархія! Це все він! У цьому немає сумніву, це все він! — Мальтіні вказав пальцем у бік вікна, ніби там сидів невидимий винуватець усіх бід.

Вульф, який досі сидів незворушно, зненацька пожвавішав. Його очі загорілися, і на обличчі з'явився той самий хижий вираз. Він відчув запах не просто загадки, а чогось дійсно грандіозного, що виходило за рамки банальної підміни напоїв.

— Професоре Мальтіні, — протягнув Вульф, перебиваючи його монолог, — Ви, схоже, знаєте дещо більше, ніж просто про вміст цієї пляшки. Сідайте, будь ласка. І розкажіть мені все. Кожну деталь.

Ганс, який щойно закінчив складати пляшки, випрямився. Він мовчки підійшов до столу, дістав свій охайний блокнот і акуратно заточений олівець. Його обличчя було абсолютно незворушним, але Вульф знав: усередині Ганс уже почав каталогізувати кожен абсурдний факт, готуючись до чергового "інтелектуального вибуху" свого шефа.

— Хто "він", професоре? — запитав Вульф, кивнувши Гансу, щоб той був готовий записувати. — Що саме сталося? Де Ви це купили? Коли? Розкажіть все, місьє Мальтіні. Жодна деталь не є занадто незначною для істини, особливо коли вона така... смердюча. Ми ж не можемо дозволити, щоб ваші інтелектуальні надбання заплямувала якась банальна біологічна рідина, чи не так?

Професор, здавалося, трохи заспокоївся від такої уваги. Він обережно сів на запропонований стілець і почав свою розповідь, розмахуючи руками та емоційно підкреслюючи кожне слово. Ганс, тим часом, рівним почерком записував кожне свідчення, не дозволяючи жодному м'язу обличчя видати його внутрішню іронію.