8. Таємниця Ставка Сан-Ремо, або Парі Ганса

У повітрі Сан-Ремо, де зазвичай бринів запах свіжої кави та морського бризу, того ранку витав новий, несподіваний аромат – запах сенсації. Місцева газета, зазвичай сповнена пліток про сусідів та звітів про загублених кішок, розтрубила про подію, яка могла б змусити самого Нептуна здивовано підняти брову. Великий, жирний заголовок кричав: "ДЕ РИБА, САН-РЕМО?! Загадкове зникнення мешканців ставка за одну ніч!"

Йшлося про ставок Сан-Ремо, що розділяв місто з мальовничими пагорбами. За одну ніч він, немов за помахом чарівної палички, спорожнів. Жодної рибини, жодного карася, ні єдиного окуня, навіть нещасних мальків – нічого. Лише каламутна вода та водорості, що звично хиталися на дні.

Детектив Вульф, як завжди, сидів у своєму улюбленому кріслі, та цмулив вино прямо з пляшки, недбало тримаючи її за горлечко. Його погляд ковзнув по газетній сторінці, і на його обличчі з'явилася та сама ледь помітна, майже хижа посмішка, яку Ганс уже добре знав. Це означало, що Вульф знайшов черговий діамант серед купи сміття.

— Гансе, — промовив Вульф, навіть не відриваючись від газети, — здається, у нас тут черговий кричущий випадок безглуздя. Дивись.

Він простягнув газету. Ганс, що саме намагався розібрати черговий заплутаний звіт, з підозрою взяв її. Прочитавши заголовок, він скептично вигнув брову.

— Зникнення риби? Зі ставка? Вульф, це ж, здається, справа для екологів, а не для...

— Ні, Гансе, — перебив його Вульф, — це справа для інтелектуалів. Або, точніше, для перевірки інтелекту.

Вульф відставив пляшку. Його очі, що зазвичай випромінювали втому, зараз іскрилися.

— Отже, Гансе, я пропоную тобі парі. Ця справа, попри всю свою кричущу безглуздість, має абсолютно логічне пояснення. Я розплутаю її, і ти розплутаєш її. Але є умова. Ти маєш самостійно знайти розгадку, використовуючи свої детективні навички. Жодної моєї підказки, жодного натяку.

Ганс опустив газету, його зацікавленість зросла.

— А ти, генію? — запитав він. — Ти ж теж будеш розслідувати?

— Звісно, Гансе. Але мій хід думок залишиться секретом до самого кінця. Ми будемо записувати наші основні гіпотези, висновки та здогадки на папері, а потім запечаєм їх у конверти. А коли кожен з нас дійде до розгадки, ми обміняємося ними та перевіримо, хто ж був правий. І, Гансе, якщо ти впораєшся, то можеш вважати себе не просто моїм помічником, а справжнім мозком цієї контори. А якщо ні... що ж, тоді ти залишишся просто моїми руками, що подають мені росол. Згода?

Ганс, хоч і знав, що Вульф здатний на найнеймовірніші трюки, відчув азарт. Його власне почуття гумору, хоч і стриманіше, ніж у Вульфа, не могло встояти перед таким викликом.

— Згода, Вульф, — сказав Ганс, посміхаючись. — Але попереджаю, я не маю наміру залишатися лише вашим сомельє для росолу.

Ганс, з його охайним блокнотом та акуратно заточеним олівцем, належав до тієї категорії детективів, що вірили у силу фактів, а не "інтелектуального вибуху". Він був "канцелярським щуром", як його часом називав Вульф, але щуром, що володів гострим розумом і неперевершеним почуттям гумору, яке проявлялося через стриманий сарказм та тонку іронію, хоч і було більш прихованим, ніж у його ексцентричного шефа. Його розслідування було низкою логічних кроків, кожен з яких супроводжувався внутрішньою, а іноді й ледь помітною зовнішньою іронією.

Спочатку Ганс вирушив до ставка Сан-Ремо. Вода, зазвичай жвава від риб'ячих сплесків, тепер була млявою, як обличчя комісара Альбіні в понеділок вранці. Він оглянув берег, шукаючи найменші ознаки того, що могло статися. Жодних очевидних слідів волочіння, ніяких залишків величезних сіток, які б могли витягнути таку кількість риби. Лише звичайне сміття, залишене безтурботними відпочивальниками, та сліди ранкової роси.

— Ну що ж, — пробурмотів Ганс собі під ніс, записуючи в блокнот. — Або риба сама вирішила втекти, або тут працював хтось, хто знає про елегантність.

Він почав розпитувати місцевих жителів. Рибалки, згрупувавшись біля порожнього ставка, виглядали похмуро, ніби втратили сенс життя, а разом з ним і можливість виправдовувати своє існування біля води. Один старий, з потрісканими від сонця руками, що, здавалося, ще пам'ятали кожен вузол, клявся, що "духи води забрали рибу за гріхи людські".

— Духи, значить, — пробурмотів Ганс, ретельно записуючи це в блокнот з абсолютно серйозним виразом обличчя. — Цікаво, вони залишили візитівки? І чому вони чекали до сьогодні, щоб покарати?

Він також вислухав власника найближчого кафе, який скаржився на зникнення звичних клієнтів-рибалок. Той нічого не бачив, але "відчув якусь дивну енергію вночі". Діти, що гралися неподалік, наперебій розповідали про "величезну тінь, яка пропливла по ставку" і про "таємничі підземні ходи".

Ганс кивав, та записував, але його внутрішній монолог був сповнений іронії. О, багатство дитячої уяви! Або ж це вплив вечірніх казок, які надто буквально сприйняли. "Таємничі ходи" – звісно, як же без них у кожному другому дворі Сан-Ремо. Він ретельно відзначав кожну абсурдну деталь, знаючи, що Вульф, ймовірно, вже вибудовує з них цілу філософську теорію.

Отримавши перші, "народні" свідчення, Ганс вирішив звернутися до офіційних даних та взаємодії з поліцією. Він знав, що це буде окреме випробування для його терпіння.

Ганс, озброївшись терпінням та внутрішнім іронічним спокоєм, вирушив до центрального відділку поліції. Він знав, що зустріч з місцевими силовиками буде окремим випробуванням, адже їхній підхід до "справжніх" злочинів рідко виходив за межі офіційних інструкцій та ранкового бюрократичного дріб'язку.