6. Таємниця зниклого потяга

У Сан-Ремо, місті, де навіть сонце здавалося ледачим, розливаючи своє золото по набережній, а чайки кричали з незмінною апатією, життя текло своїм звичним, неспішним руслом. Це було ідеальне місце для Вульфа. Він сидів на своїй улюбленій терасі, де м'яке світло італійського ранку ледь пробивалося крізь дим його люльки. Поруч, за столом, Ганс, його вірний помічник, скрупульозно перегортав сторінки ранкової газети.

Раптом Ганс застиг, а його зазвичай незворушне обличчя скривилося в гримасі подиву, змішаного з легкою іронією. Він кашлянув, намагаючись привернути увагу Вульфа, який, здавалося, був занадто зайнятий медитацією над ідеальним кутом падіння сонячних променів на поверхню кави.

— Вульфе, — нарешті промовив Ганс, голос його був на диво напруженим. — Ти це бачив? «Загадка століття», як вони пишуть. Зник потяг.

Вульф ліниво підняв одну брову, не змінюючи пози. — Потяг, Гансе? Це, мабуть, такий же «зниклий», як і моє бажання слухати ранкові новини, — його голос був сповнений звичної цинічності. — Вони, певно, просто запізнилися. Італія ж.

Ганс, ігноруючи цинізм свого патрона, зачитав, його голос був сповнений непідробного здивування, що межувало зі скептичним сарказмом: — Пасажирський потяг, що виїхав з Порто Аззурро до Риму, загадково зник. Безслідно. Влада Риму, після безрезультатних пошуків, оголошує величезну винагороду тому, хто знайде потяг з пасажирами.

Вульф зробив затяжку, випустивши кільце диму. — Величезну винагороду, кажете? Це вже цікавіше. Вони, певно, думають, що золото може компенсувати відсутність мозку. Зниклий потяг… О, як банально! — Вульф відкинувся на спинку стільця. — Упевнений, вони просто не знають, куди його поділи, і сподіваються, що якийсь дурник зробить їхню роботу.

— Але ж Вульфе, — наполягав Ганс, його інтонація була на межі відвертої іронії. — Це ж шанс проявити себе!

Вульф засміявся, його сміх був сумішшю дзвону кришталю та скреготу іржі. — Проявити себе? Кому? Цим столичним геніям, які не можуть знайти слона у вітальні? — Він зневажливо махнув рукою. — Дякую, Гансе, я вже давно все всім довів. Мій інтелект не потребує реклами.

— Але ж, Вульфе, — голос Ганса став м'якшим, майже спокусливим, з ноткою розрахунку. — Я чув, що винагорода дозволить тобі придбати цілу виноробню к'янті.

Погляд Вульфа змінився. Його очі, що зазвичай випромінювали холодний інтелект, тепер спалахнули іскоркою нестримної жадібності. Він повільно випустив дим, роздумуючи. Виноробня к'янті... Це змінювало справу. Абсурдність ситуації була неперевершена, а можливість втерти носа «столичним геніям» була просто бонусом. І к'янті. Багато к'янті.

— Гаразд, Гансе, — промовив Вульф, знову потягуючись до своєї люльки. — Гадаю, у Риму з'явиться новий герой, який знайде їхній загублений потяг. Хоча, швидше за все, ми просто знайдемо колекцію ідіотів, які його загубили. Готуй квитки, Гансе. І не забудь захопити мій найкращий костюм. Адже доведеться мати справу з людьми, які не звикли до справжнього таланту.

Подорож із Сан-Ремо до Риму тривала три доби, сповнені звичних для Вульфа філософських роздумів та дошкульних коментарів, а для Ганса – систематизації думок свого патрона та терплячого очікування кінцевого пункту. Коли їхній потяг нарешті прибув на римський вокзал Терміні, місто зустріло їх гамором, спекою та монументальною величчю, яка, втім, Вульфа вразила хіба що своєю надмірністю.

— Нарешті, — пробурмотів Вульф, виходячи з вагона, наче з потаємного сховища. — Місто, де всі дороги ведуть до хаосу. Сподіваюсь, їхня поліція хоч когось може знайти, крім власної тіні.

Ганс, як завжди, лише іронічно посміхнувся, несучи їхні валізи. Вони одразу вирушили до будівлі, де Вульфа вже чекали "столичні генії".

Зустріч із високопосадовцями римської поліції, або, як Вульф їх про себе називав, "колекцією самозакоханих павичів", відбулася у кабінеті, де повітря було настільки густим від зарозумілості, що його можна було різати ножем. Влада ставилася до Вульфа зі значним скепсисом. Їхні обличчя, обтяжені втомою та, ймовірно, безсонням від тиску громадськості, виказували лише ввічливу недовіру. Вони погодилися дати йому шанс лише тому, що вже вичерпали всі власні "блискучі" ідеї і сподівалися, що цей "провінційний дивак" зганьбиться, остаточно довівши неможливість розслідування.

— Синьйоре Вульф, — почав огрядний начальник поліції, відверто дивлячись на годинник, — ми цінуємо вашу готовність… допомогти. Але, мушу визнати, справа складна. Ми перевірили все. Кожен сантиметр колії.

— Кожен сантиметр колії, — передражнив Вульф, його голос був спокійним, але сповненим уїдливого цинізму. — Це, певно, тому потяг і зник. Він просто втомився від вашої методичності. Або його налякали ваші звіти, які, підозрюю, були написані ще до того, як потяг виїхав зі станції.

По обличчях поліцейських прокотилася хвиля обурення, змішаного з роздратуванням. Ганс ледь помітно зітхнув, звично дістаючи свій блокнот.

Влада неохоче надала Вульфу доступ до базових офіційних матеріалів справи. Це були товсті папки, наповнені протоколами допитів, схемами руху, фотографіями та експертними висновками, які, на думку Вульфа, були "суцільною маячнею, написаною для відволікання уваги від власної некомпетентності". Він гортав їх з виразом глибокої нудьги, лише іноді кидаючи єхидні коментарі, які змушували офіцерів стискати кулаки.