4. Двадцять євро за 'шльондру'

Над Сан-Ремо панувала звична млявість післяобіднього часу. Вульф, незважаючи на розпал робочого дня, сидів на своєму потертому шкіряному дивані, закинувши ногу на ногу. В одній руці він тримав наполовину порожню пляшку червоного вина, з якої час від часу відпивав, а іншою ліниво потирав свою вже згаслу люльку. Його погляд був спрямований у стелю, ніби він розмірковував над якоюсь фундаментальною проблемою буття, або ж просто чекав, поки світ сам принесе йому чергову абсурдну загадку, не перериваючи його відпочинку.

Саме в цей момент двері вбиральні відчинилися, і звідти вийшов Ганс, його обличчя було таким же незворушним, як і завжди. Він дбайливо поправив свої окуляри, ніби щойно закінчив якусь дуже важливу справу, і повернувся до свого столу, де вже чекав новий стос паперів.

Раптом двері офісу повільно відчинилися, і на порозі з'явилася жінка похилого віку. Її обличчя було вкрите глибокими зморшками, а погляд виражав непереборну тривогу, яка, втім, дивно контрастувала з її ошатним, хоч і трохи старомодним одягом. В руках вона стискала лише свою сумочку.

— Детектив Вульф? — прошамкотіла жінка, її голос тремтів. — Я — синьйора Елеонора Фальконе. І я прийшла до вас із справою надзвичайної... моральної та особистісної важливості! Моя репутація під загрозою!

Вульф ліниво розплющив одне око, подивився на жінку, і зробив черговий ковток вина.

— Моральної, кажете? — пробурмотів він, його голос звучав трохи мляво. — Зазвичай у мене справи, що стосуються зниклих родичів чи сумнівних боргів. Моральні дилеми — це вже до сповіді, синьйоро. Або до сімейного психолога, якщо знайдете того, хто ще тверезий.

Синьйора Фальконе сплеснула руками, на її очах виступили сльози.

— Детектив! Це жахливо! Мій папуга... мій Ромео! Він... він кожного разу, коли мене бачить, викрикує фразу "Стара шльондра!"

Вульф повільно опустив пляшку, його погляд застиг на обличчі синьйори Фальконе. Ганс, який щойно діставав записник, застиг на піврусі, його олівець небезпечно нахилився, а на обличчі промайнув ледь помітний вираз здивування.

— Ого, — процідив Вульф, його цинічна посмішка почала розтягуватися. — Отже, ваш папуга. Досить... прямолінійний. А ви впевнені, що він звертається саме до вас, синьйоро? Може, це його особиста філософська теза про швидкоплинність молодості та вічність людських пороків?

Синьйора Фальконе сплеснула руками.

— Ну звісно ж до мене! Кожного разу! Він дивиться мені прямо в очі, потім роздуває пір'я і кричить це! Мій Ромео! Він ніколи так не говорив! Він міг лише повторювати "Добрий ранок" або "Хочу печива"! А тепер він... вульгарний! Я боюсь, що його підмінили, або ним заволодів дух якогось... занудного моряка-пронди! Або завсідника місцевого бару для сумнівних особистостей! Або... — вона раптом замовкла, а потім її очі розширилися від жаху та усвідомлення. — О, Боже! Це ж може бути дух мого покійного чоловіка, Луїджі! Він... він так само мене називав!

Ганс, нарешті оговтавшись, підняв олівець і, дивлячись на синьйору Фальконе, з іронією прокоментував:

— Значить, у нас сьогодні зникнення чемного папуги, замість якого з'явилася розумна, але надзвичайно саркастична та нечемна перната сутність, що полюбляє грубу лексику і, ймовірно, є реінкарнацією покійного чоловіка. Дуже... унікальний випадок, Вульфе. Боюся, в підручниках з криміналістики такого немає. Хіба що у розділі "Кримінальні курйози з елементами ненормативної лексики та спіритизму".

Вульф кивнув, його очі не відривалися від жінки, а на губах грала усмішка.

— Отже, пані Фальконе. Ромео, кажете? Досить романтичне ім'я для такої... розвиненої та, схоже, дещо розпусної лексичної особистості, яка, можливо, ще й володіє спогадами з минулого життя. Розкажіть нам усе. І, Гансе, запиши точну цитату папуги та ім'я покійного чоловіка. Це може бути важливою деталлю. Адже контекст, мій дорогий Гансе, завжди має значення.

Синьйора Фальконе зітхнула, намагаючись зібратися з думками.

— Мій Ромео... він був справжньою втіхою! Кожного ранку я ставлю його клітку на підвіконня, щоб він подихав свіжим повітрям. Він любить дивитися на сонце і слухати вулицю. Я годую його лише самими соковитими фруктами, найдобірнішими, з власного саду! Він був таким чемним, повторював лише приємні слова, і до того моменту, коли він почав називати мене "стара шльондра", був просто звичайнісіньким папугою. Тепер... щойно він бачить мене або чує моє ім'я, він безперестанку починає викрикувати цю фразу, і не заспокоюється аж поки я не накрию його клітку темною тканиною. Тільки тоді він замовкає.

Вона нервово стиснула губи.

— А Луїджі... мій покійний чоловік... він був люблячим і турботливим... до тих пір, поки не напивався. А коли напивався... то так само, безперестанку, називав мене "стара шльондра", аж поки не засинав. А коли прокидався... то завжди про все забував. Ніколи нічого не пам'ятав. Це ж не може бути просто збіг, правда, детектив?

Ганс, який записував усе з бездоганною точністю, ледь помітно насупив брови. Вульф, здавалося, занурився в ще глибші роздуми, повільно випускаючи дим. На його обличчі з'явився вираз, який міг означати як глибоку емпатію, так і цинічну потіху.

— Гаразд, синьйоро Фальконе, — промовив Вульф, повільно підводячись з дивана. Його цинічна усмішка стала ще виразнішою. — Щоб розібратися з цією... пернатою реінкарнацією, нам потрібен безпосередній контакт. Сподіваюся, ваш Ромео не має звички вищипувати волосся на голові у відвідувачів? Чи, можливо, плюватися філософськими афоризмами? Це, звісно, цікаво, але дещо... негігієнічно.