2. Зникла щелепа

Ранок у Сан-Ремо був напрочуд незвичайним. Літнє сонце, що зазвичай купало місто у золотих променях, сьогодні якось дивно примружилося, а з неба, всупереч усім законам природи, повільно падали дрібні сніжинки, осідаючи на пальмах і черепичних дахах. Ніхто не звертав на це особливої уваги, адже в Сан-Ремо звикли до чудернацьких вибриків погоди. У задушливому офісі Вульфа, де навіть повітря, здавалося, набуло присмаку вчорашньої несвіжості, панувала звична рутина.
Вульф, як завжди, сховався у своїй єдиній схованці — вбиральні, звідки час від часу доносилися роздратовані бурмотіння. Ганс, його вірний помічник, який, здавалося, постійно щось забував і жив у своєму світі, стояв посеред кімнати, зосереджено сортуючи порожні пляшки за розміром, кольором. Цей процес вимагав від нього неабиякої концентрації та, можливо, навіть деякого філософського осмислення буття.
Раптом двері офісу розчинилися з такою силою, що мало не злетіли з петель. На порозі стояв суддя Альфредо Моретті — поважний, але дуже старий і трохи глухий чоловік, чиє обличчя виражало суміш паніки, обурення і, через відсутність чогось дуже важливого, ледь помітне шепелявіння. Його мантія була надіта криво, а сиве волосся стирчало на всі боки, ніби він щойно вирвався з епіцентру урагану.
— Детехтив Вульф! — прошепелявив суддя, його голос був високим і тремтячим. — Це... це немислимо! Неприпухтимо! Я... я ж маю рошглядати справу про рожлучення Губернатора! А я... я не мозу!
Ганс, який щойно закінчив медитацію над порожніми пляшками з-під вина, повільно підняв погляд. Його висока постать, що завжди випромінювала якусь дивну ледачу грацію, тепер застигла. Він окинув поглядом збудженого суддю, а потім перевів погляд на зачинені двері вбиральні, звідки доносилося бурчання Вульфа.
— О, Ваша Честь, — промовив Ганс, його голос був спокійним, що ще більше контрастувало з панікою судді. — Що ж вас так турбує? Здається, у вас якась... невдача з вимовою сьогодні. Можливо, горло болить?
Суддя Моретті змахнув рукою, його обличчя ще більше викривилося.
— Ніякей не горло! Це... це моя... моя вштавна шелепа! Вона зникла! Я не можу її знайти! Без неї я не можу вести просес! Як я буду говорити? Я буду свучати, як якийсь... дивак! А справа васлива!
Ганс моргнув. Здавалося, він уже нічому не дивувався в цьому офісі. Спочатку шкарпетки, тепер щелепа. Він подумки зробив ставку, що наступним буде зниклий здоровий глузд Губернатора. Ганс зітхнув, дістав свій записник і олівець, які дивом не загубилися.
— Гаразд, Ваша Честь, — сказав Ганс, зосереджено нахмуривши брови. — Почнемо з початку. Коли ви востаннє бачили свою... вставну щелепу? Де ви її залишили? Будь-які дрібниці можуть бути важливими. Навіть найменша, яка може здатися вам несуттєвою, може вказати на те, що ваш зубний протез вирішив вирушити у відпустку без вашого відома.
— Я... я поклав її ввечері, як звичайно... в шклянку с вотою, біля лішка! Як завшди! А вранці її не було! Пусто! Це... це шмова! Я певний! Це ж шправа Губернатора! Ше ж помста!
Ганс занотував: "Місце зникнення: склянка з водою біля ліжка. Підозра: змова, помста".
— А чи хтось, крім вас, мав доступ до вашої спальні, Ваша Честь? — спитав Ганс, піднімаючи брову. — Можливо, служниця? Дружина? Кіт?
Суддя Моретті подивився на Ганса, його шепелявість стала ще більш вираженою.
— Нікого! Тільки я і... і мій пес Берті! Але він... він ше не моше! Він ше мій вірний длуг! Він ніколи! А друшина... вона в іншому крилі будинку. Вона давно вше... не цікавиться моїми... ранковими ритуалами.
Ганс занотував: "Підозрювані: пес Берті (малоймовірно), дружина (не цікавиться ритуалами)". Він задумався. Пес, щелепа... і Губернатор з його дружиною. Усе це складалося в якусь дуже дивну картину.
Ганс закрив записник.
— Ваша Честь, — сказав він, дивлячись на суддю з незворушним обличчям. — Ми візьмемося за цю справу. Не хвилюйтеся. Детектив Вульф та я маємо багатий досвід у пошуку... надзвичайно важливих речей. Іноді вони знаходяться у найнесподіваніших місцях. Повертайтеся додому. Ми повідомимо вам, як тільки щось з'ясуємо.
Суддя Моретті виглядав трохи розгубленим.
— Але ш... але ш це терміново! Рошгляд справи Губернатора ш... вше завтра! Як я буду судити без шелепи? Вони ж мене засміють!
— Ми розуміємо терміновість, Ваша Честь, — запевнив його Ганс, роблячи рукою жест, що мав означати "усе під контролем", хоча насправді нічого не було під контролем. — Ми зробимо все можливе. А поки що... спробуйте тренуватися говорити, не надто відкриваючи рот. Це може додати вам... загадковості.
Суддя Альфредо Моретті, зітхнувши, похитав головою і, бурмочучи щось незрозуміле про "маразм цього світу", повільно пошкутильгав до виходу.
З вбиральні нарешті донісся гучний звук зливу, і за мить двері відчинилися. Вульф вийшов, виглядаючи ще більш роздратованим, ніж зазвичай. Він обвів поглядом кімнату, його погляд ковзнув по дивних сніжинках за вікном та зупинився на Гансі.
— Ну що, Гансе, — цинічно промовив Вульф, мружачись. — Сподіваюся, той старий пердун не забув, де його вихід? І чи не залишив він тут після себе ще якихось... нерозкритих таємниць, крім тієї, що з'явилася в моїй голові, поки я там "клав міну".
Ганс зітхнув, демонстративно опустивши олівець.
— О, Еразме, ти навіть не уявляєш, скільки я тут "розкрив", поки ти там роздумував над філософією життя та смерті сантехнічного бачка! Суддя Моретті! Зникла його... вставна щелепа! А розгляд справи Губернатора вже завтра! Ось, я вже майже всю роботу зробив! Тобі залишилося лише... зробити геніальний висновок, сидячи на дивані.
Обличчя Вульфа раптом посвітліло. Його цинічна посмішка розтягнулася.
— Ах, так! Справа Моретті, значить? Зникла щелепа, кажеш? А, ну звичайно, це ж ідеально! Пов'язано з Губернатором? Так-так, я так і думав. Це дуже цікаво!
Вульф підійшов до столу, взяв чистий бланк і ручку.
— Чудово, Гансе! Ти зробив попередню роботу. А тепер, перш ніж ми розпочнемо наше блискуче розслідування, яке, без сумніву, увійде в аннали криміналістики Сан-Ремо, напиши рахунок. Судді Моретті. За нашу ще не зроблену, але вже обіцяну роботу. Знаєш, аванс – це завжди добрий стимул для роботи. І не забудь вказати пункт "за незручності, спричинені відсутністю протезу".
Ганс швидко накреслив цифри, не забувши додати пару нулів для солідності, і вже за кілька хвилин рахунок був готовий. Він поклав його до конверта, припечатав сургучем і відправив одного з вуличних хлопчаків, який постійно крутився біля офісу, віднести його до будинку судді.
Вульф, тим часом, вже позіхав, потираючи очі.
— Ну от, Гансе, тепер можна і відпочити, — пробурмотів він. — Мозок має відновлюватися після таких інтенсивних розслідувань. Не турбуй мене до вечора. Я буду переварювати інформацію.
І не чекаючи відповіді Ганса, Вульф пішов у свою спальню, яка була суміжна з офісом, і незабаром звідти долинуло гучне хропіння.
Для Ганса час пролетів непомітно. Коли вечірнє сонце знову опустилося над Сан-Ремо, забарвлюючи місто у відтінки помаранчевого, Вульф раптом з'явився у дверях спальні. Він виглядав свіжим і, на подив, навіть трохи енергійним. Вже одягнений у своє дорожнє пальто, він застібав ґудзики, поправляючи капелюх.
Ганс, який весь день займався своїми неквапливими справами, підняв на нього погляд.
— О, детектив Вульф! Я бачу, ти нарешті "переварив" всю інформацію. Куди ж ти зібрався, якщо не секрет? Може, назустріч... таємниці зниклої щелепи? Чи, можливо, до дружини Губернатора, щоб запропонувати їй посаду "штатного ліквідатора неприємних предметів"? Або, може, твоя "дедукція" нарешті привела тебе до холодильника, де вже чекає охолоджений бренді, що є ключем до розгадки всіх таємниць?
Вульф різко подивився на Ганса, його обличчя скривилося від роздратування.
— Гансе! Не пхай свого носа до чужих справ, якщо тебе не просили! Коли буде потрібно, я тебе візьму. А зараз... зараз я йду туди, куди справжні детективи ходять, коли шукають відповіді, що не лежать на поверхні.
Ганс повільно опустив свою пляшку, яку щойно збирався додати до колекції. Його очі звузилися.
— Звісно, Еразме. Розумію. Ти йдеш туди, куди справжні детективи йдуть, щоб сховатися від власної бездіяльності, а потім назвати це "дедукцією". Мабуть, у міському борделі чи в пабі, де ти збираєш свої "інформаційні крихти" за пляшкою дешевого бренді. Успіхів у "розслідуванні", детектив! Не забувай, що завтра судді вже потрібна щелепа, а не твої "осяяння" після третього келиха!
Залишившись на самоті, Ганс задоволено зітхнув, закінчуючи сортувати останню партію порожніх пляшок. Він дбайливо розставив їх на полиці, з насолодою відзначивши, що тепер з'явилося місце для нових "здобутків" Вульфа. "Ну, тепер є куди ставити майбутні порожні пляшки з бренді, яке "допомагає" розслідуванням", – подумав він, потираючи руки.
Раптом його погляд впав на старий стос газет, які мали бути викинуті ще минулого тижня. Ганс, відомий своєю звичкою відкладати все на потім, вирішив, що це ідеальний момент для "очищення архіву". Він взяв одну з пожовклих газет, датовану роками минулими, і його погляд зачепився за знайоме ім'я. Це була стаття про одну з "легендарних" справ Вульфа.
"РОЗКРИТО! ТАЄМНИЦЯ ЗНИКЛОГО ЗОЛОТОГО УНІТАЗА МЕРА САН-РЕМО! ДЕТЕКТИВ ВУЛЬФ – ГЕНІЙ ЧИ... ФАРТОВИЙ ЛЕГЕНЬ?" – голосив заголовок великими літерами.
Ганс згадав цю справу. Вульф тоді тиждень сидів у вбиральні, курив люльку, бурмотів щось про "інтуїцію" і "невловимість істини", а потім, абсолютно випадково, знайшов золотий унітаз мера в... міському фонтані. Виявилося, мер, будучи у стані глибокого алкогольного сп'яніння після святкування своєї інавгурації, вирішив "пожертвувати" унітаз місту як "символ єднання та процвітання". Ідея була в тому, щоб зробити його частиною фонтану. Звісно, на ранок мер про це забув, а його радники вирішили, що унітаз викрадено з політичних мотивів.
Стаття розповідала, як Вульфа спочатку хотіли нагородити орденом "За видатні заслуги перед містом" та присвоїти звання "Почесного сантехніка Сан-Ремо". Однак, як тільки мер протверезів і згадав про свою "щедру пожертву", а також з'ясувалося, скільки грошей Вульф вимагав за "блискуче" розслідування, міська рада в останній момент передумала. Замість нагороди, Вульфу надіслали офіційного листа подяки... і рахунок за ремонт фонтану, з якого він діставав унітаз.
Ганс тихо засміявся, уявляючи обличчя Вульфа, коли він отримав той рахунок замість ордена. "Так-так, Еразме, "геніальні" висновки, що валяються прямо під носом", — пробурмотів Ганс собі під ніс, гортаючи сторінки. Ця історія була яскравим прикладом того, як "дедукція" Вульфа часто зводилася до везіння або, швидше, до абсурдних обставин, а його цинізм компенсував відсутність справжніх детективних методів.
Залишивши газету, Ганс підвівся. Відсутність Вульфа, який так пафосно заявив про свої "детективні" пошуки, навіяла на нього дивний спокій, що межував з нудьгою. Погляд Ганса мимоволі зупинився на дверях вбиральні. "Чому він там так довго сидить?" — подумав він, відчуваючи якусь дитячу цікавість. Це було щось більше, ніж просто фізіологічна потреба, судячи з часу, який Вульф проводив у тій кімнатці.
Ганс повільно підійшов до дверей. Обережно, ніби боявся розбудити якусь страшну таємницю, він штовхнув їх. Вбиральня, як і очікувалося, була порожня. Ганс увійшов, обвівши поглядом невелике приміщення. Нічого особливого: старий унітаз, раковина, пошарпані шпалери, що відклеювалися по кутах. Але ось на поличці, під старою лампочкою, він помітив щось дивне. Маленьку, блискучу річ, що ледь помітно виблискувала у тьмяному світлі.
Ганс підійшов ближче, нахилився. Це була... маленька, виблискуюча срібна коробочка з-під цукерок. Вона була незвична, можливо, навіть антикварна. Ганс обережно взяв її в руки. Вона була легка. Він відкрив її і побачив... дрібно нарізаний, сухий, зеленуватий тютюн з листя коки.
Очі Ганса розширилися. Він раптом зрозумів, чому Вульф проводив так багато часу у вбиральні, і чому його "дедуктивні" здібності іноді здавалися йому справжніми "осяяннями". Неочікуване джерело "натхнення" Вульфа виявилося куди більш прямолінійним, ніж будь-які філософські роздуми. Ганс здивовано похитав головою, дивлячись на тютюн. "Ось тобі й "переварювання інформації"... Тепер зрозуміло, чому він такий "мудрий" після своїх візитів до вбиральні", — пробурмотів Ганс.
Поки Ганс стояв у вбиральні, розмірковуючи над цим "розкриттям", за вікном зовсім стемніло. Втома взяла своє, і думки почали плутатися. Він ще трохи постояв, дивлячись у порожню ніч, але Вульф так і не з'явився. Зрештою, Ганс махнув рукою, зачинив двері вбиральні, так і не прийшовши до жодного висновку щодо "туалетних роздумів" Вульфа, окрім того, що вони мали дуже специфічний смак та запах. Він пішов до своєї кімнати і, не роздягаючись, ліг на ліжко, заснувши одразу ж.
Ранок настав так само несподівано, як і дрібні сніжинки в Сан-Ремо. Ще не встигло проклюнутися сонце, а вже в офісі Вульфа лунали гучні, нетерплячі стуки у двері. Ганс, який спав у своєму ліжку, здригнувся і підскочив. Він був ще сонний, але відчуття, що щось важливе трапилося, змусило його повністю прокинутися.
Двері розчинилися навстіж, і на порозі знову стояв суддя Альфредо Моретті, але цього разу його вигляд був ще більш жалюгідним. Його волосся стирчало ще сильніше, а обличчя було бліде, як стіна. Він хапав ротом повітря, наче риба, викинута на берег, а його шепелявість посилилася в рази.
— Ганш! — прохрипів суддя, ледь вимовляючи слова. — Ти тут? Де він? Де Вульф? Він... він ше мені вчора телеграму нашлав! Прошив прийши негайно, вранці! А його... його немає! Рожгляд починаєтьця рівно о дванадцятій! Мені... мені кінець!
— О, Ваша Честь, — промовив Ганс, позіхаючи і потираючи очі. — Вибачте, але Вульфа ще немає. Він... "пішов шукати відповіді, що не лежать на поверхні". А щодо телеграми... я й сам про неї нічого не знав, він мені не сказав. Мабуть, він вважав, що рішення вошої справи, було "на поверхні", а справжні "відповіді" ховаються глибше, на дні якогось келиха... або в його власній голові, після "натхнення". 
Суддя Моретті замахав руками, його обличчя скривилося від жаху.
— Що? Які келихи? Яка поверхня? Його ненормальні роздуми довели мене до ручки! Справа Губернатора! Рівно о дванадцятій! Він має бути тут! Як я буду рошглядати це без шелепи? Це ш шкандал! Це... це кінець моєї кар'єри! Мене відправлять у відштавку! Як... я буду декламувати свої вірсі пло птасечок!
Ганс, попри всю серйозність ситуації, ледь стримав усмішку. "Пташки... це було б цікаво", — подумав він.
— Заспокойтеся, Ваша Честь, — сказав Ганс, намагаючись надати своєму голосу якомога більше впевненості, хоча сам не знав, що робити. — Ми щось придумаємо. Можливо, Вульф скоро з'явиться. А якщо ні... доведеться вам використовувати весь свій "багаж знань" про птахів, щоб переконати всіх у своїй "компетентності".
Суддя Моретті лише стогнав і хитав головою, дивлячись на годинник, що висів на стіні. Стрілки невблаганно повзли до дванадцятої. Паніка наростала.
Сонце вже піднялося вище, пробиваючись крізь дивні сніжинки. За вікном лунав гомін міста, але в офісі Вульфа панувала гробова тиша, яку порушувало лише прискорене дихання судді Моретті та його нервове бурмотіння. Ганс дивився на годинник. Стрілки невблаганно повзли до дванадцятої, і кожна секунда здавалася вічністю. Надія на появу Вульфа танула на очах, коли раптом, за п'ять хвилин до дванадцятої, двері офісу різко відчинилися. На порозі стояв Детектив Вульф. Він виглядав трохи пом'ятим, можливо, навіть більш цинічним, ніж зазвичай, але в його очах горів дивний блиск — такий, що Ганс вже знав, що це "натхнення", підживлене його "особливими засобами".
В руці Вульф тримав щось, загорнуте в кілька шарів вчорашньої газети. Він виглядав так, ніби щойно повернувся з якоїсь важливої місії, яка включала в себе не тільки глибокі роздуми, а й, можливо, певний фізичний подвиг.
— Ах, Ваша Честь! Який пунктуальний! — промовив Вульф, його голос був трохи хриплим, але в ньому відчувалася незвична бадьорість. Він проігнорував погляд Ганса, який ледь помітно закачав головою. — Ви прийшли саме вчасно. Як я і очікував. Моя дедукція ніколи не підводить.
Суддя Моретті, побачивши Вульфа, видав щось середнє між схлипом і зойком полегшення.
— Вульф! Наресті! Я... я вше думав, що це кінець! Де ти був? І де... де моя шелепа?
Вульф з усмішкою підійшов до судді, урочисто простягаючи йому загорнутий у газету предмет.
— Не хвилюйтеся, Ваша Честь. Ваша щелепа знайшлася. Це була справа не з легких. Довелося зануритися в найпотаємніші куточки людської... ну, скажімо, звичок. Але завдяки моїм унікальним методам, мені вдалося її відшукати.
Вульф розгорнув газету, і перед очима судді та Ганса постала... сяюча, чисто вимита вставна щелепа, яка, здавалося, навіть трохи поблискувала. Вона була настільки чистою, що виглядала майже новою.
Суддя Моретті схопив її тремтячими руками, його обличчя розпливлося в усмішці.
— Моя шелепа! Дехтехтив Вульф! Ви... ви геній! Я... я не знаю, як вам віддячити! Ви врятували мою кар'єру!
Ганс, який спостерігав за цією сценою, ледь стримував сміх. Він подивився на Вульфа, який тепер виглядав самовдоволеним і майже героїчним, і подумки додав до списку "геніальних" розслідувань Вульфа ще одне — справу про "чисто вимиту щелепу".
— Не варто подяки, Ваша Честь, — скромно відповів Вульф, хоча в його очах танцювали чортенята. — Просто виконував свою роботу. А тепер, якщо дозволите, вам варто поспішити. До дванадцятої залишилися лічені хвилини. А ця щелепа, — Вульф кивнув на протез у руках судді, — потребує негайної експлуатації.
Суддя Моретті кивнув, вставив щелепу на місце і, знову зашепелявивши, але вже з відчуттям власної гідності, поспіхом пошкутильгав до дверей, бурмочучи щось про "чудеса" та "геніальних детективів".
Вульф, коли двері за ним зачинилися, повернувся до Ганса, його усмішка стала ще ширшою.
— Ну що, Гансе? Я ж казав, що моя дедукція ніколи не підводить. А ти все про свої порожні пляшки.
Ганс, похитавши головою, підняв з підлоги зім'ятий аркуш газети, в яку була загорнута щелепа. На ньому була надрукована та сама стаття про "золотий унітаз". Він розумів, що "дедукція" Вульфа знову виявилася сумішшю дивних обставин, везіння та, можливо, нічного "натхнення" від тютюну з коки.
— Звісно, Еразме, звісно, — сказав Ганс, дивлячись на статтю. — Твоя дедукція не підводить. Просто іноді вона вимагає від тебе... певних зусиль, щоб знайти те, що знаходиться на поверхні, а не в глибинах твого... розуму. І я бачу, що ти навіть газету зі своїми "геніальними" подвигами з собою брав. Ностальгія?
Вульф лише загадково посміхнувся.
— Ну, Еразме, — почав Ганс, піднімаючи брову. — Ти знову "розкрив" справу. Але, якщо можна, без зайвих метафор і пафосу: де ти був цілу ніч? І що це за диво-щелепа? Вона виглядає... занадто новою для тієї, що зникла зі склянки з водою.
— А, Гансе, ти як завжди допитливий. Це, мій дорогий, абсолютно секретна інформація, призначена лише для вух мого найближчого та єдиного співробітника. Я провів ніч... у дуже важливому місці. У мого знайомого дандиста.
— У дантиста? Цілу ніч? Що ти там робив? Медитував над бормашиною? — саркастично запитав Ганс.
Вульф відмахнувся.
— Дурниці! Просто... дав йому точний опис нової щелепи, яку він мав терміново виготовити для нашого старого друга Моретті. Знаєш, моя дедукція підказала мені, що собака цього старого, Берті, не такий вже й невинний, як здається. Моя чудова інтуїція підказувала, що стара щелепа Моретті, швидше за все, була... ну, скажімо так, асимільована. Він же згадав, що Берті його "вірний друг", але ж не сказав, що "не їсть що попало". А собачий апетит, Гансе, це страшна сила.
Ганс ошелешено похитав головою.
— Ти... ти заморочився, щоб зробити йому нову щелепу, бо твій "геніальний мозок" вирішив, що пес її зжер? Замість того, щоб просто... пошукати стару?
Вульф поправив свій капелюх.
— Гансе, справжній детектив не шукає легких шляхів. І до того ж, нова щелепа виглядає набагато солідніше, ніж та стара, пожовкла, що лежала в склянці. А враховуючи, що ми беремо за це гроші... Ну, ти розумієш. Я забезпечив якість послуги. І швидкість. Це ж і є справжній детективний геній, хіба ні?
Ганс лише зітхнув, дивлячись на Вульфа, який тепер здавався ще більш абсурдним, ніж будь-коли.
Вульф, задоволений собою, відкинувся в кріслі, дістав люльку і повільно запалив її, випускаючи клуби диму, та милувався дивними сніжинками, які продовжували падати за вікном. Ганс, перекладаючи порожні пляшки, розмірковував про "геніальність" свого боса. Він розумів, що більшість їхніх "розкритих" справ були результатом або чистого везіння, або ж абсурдних, але ефективних методів Вульфа.
Суддя Моретті успішно провів засідання, завдяки "знахідці" Вульфа, і його кар'єрі нічого не загрожувало. А пес Берті, ймовірно, досі перетравлював залишки старої щелепи, навіть не підозрюючи про свою роль у цьому детективному шедеврі.
Так і продовжувалося життя в Сан-Ремо, де таємниці були такими ж дивними, як і погода, а їхні розгадувачі — Вульф та Ганс — такими ж унікальними. Один з них, занурений у свої "дедуктивні" пошуки, підживлювані кокою, а інший — вічний свідок цих абсурдних подій. І ніхто з них, здається, не збирався змінювати свій спосіб життя, адже таємниць у Сан-Ремо вистачало на всіх.