5.4. Зустріч біля Вертепу

Настала найсвятіша ніч. Срібний Бор затих так глибоко, що було чути, як падають сніжинки на замерзле озеро. Весь світ затамував подих. Дід Мороз вийшов зі своєї резиденції, але цього разу він не був схожий на грізного володаря завірюх. На ньому була проста полотняна свитка поверх шуби, а в руках він тримав не магічний посох, а звичайну пастушу палицю.

Він знав, куди йти. Всі дороги цієї ночі вели до одного місця — до маленької печери на околиці світу, над якою зупинилася та сама Зірка, яку він допомагав розпалити.

Морозенко йшов пішки. Він хотів відчути кожен крок по землі, яку він зазвичай просто засипав снігом. Поруч із ним дріботів миш Тихін, а за ними тихо ступав величний олень із золотими рогами.

— Господарю, — прошепотів Тихін, — а що ми подаруємо? У нас немає золота, немає коштовного каміння. У нас лише лід та спогади про вітер. — Найкращий подарунок — це те, чого не можна купити, — відповів Морозенко. — Ми несемо Тишу та Спокій. Ми несемо свідчення того, що природа теж поклоняється Любові.

Коли вони підійшли до Вертепу, Морозенко зупинився. Він побачив пастухів, які стояли на колінах, і трьох мудреців у багатому вбранні. Але старий дух зими не поспішав заходити всередину. Він відчував себе занадто величезним, занадто «холодним» для цього теплого місця. 

Раптом із печери вийшла жінка з неймовірно добрими очима. Вона подивилася на старого велетня з білою бородою і всміхнулася так, ніби знала його тисячі років. — Заходь, Вартовий Снігів, — промовила вона. — Немовля чекає і на тебе.

Морозенко нахилився, щоб пройти крізь низький вхід. Усередині пахло сіном, молоком і неземним спокоєм. У яслах на соломі лежало Дитятко. Його світло було настільки сильним, що іній на бороді Діда Мороза почав перетворюватися на справжні діаманти, які не танули від тепла.

Старий опустився на коліна. Він поклав біля ясел свій дар — Прозору Крижинку, всередині якої була застигла квітка папороті. Це мій дар, — прохрипів Морозенко. — Це знак того, що навіть у найлютіші морози життя не вмирає. Це обіцянка зими, що вона завжди поступиться місцем весні.

У ту мить Немовля простягнуло свою маленьку ручку і торкнулося вказівного пальця Діда Мороза. І сталося щось неймовірне. Морозенко, який жив тисячі років, який бачив створення гір і замерзання океанів, раптом відчув те, чого ніколи не знав раніше — Надію.

Він зрозумів: його зима — це не кінець життя, а його сон. Його мороз — це не кайдани, а ковдра, що береже коріння до пори. Він побачив, що все у світі пов'язано: його сніг потрібен для чистоти, а це Немовля — для того, щоб ця чистота стала вічною в людських душах.

— Тепер я знаю, — прошепотів Дід Мороз. — Я не просто розношу подарунки. Я зберігаю світ для Тебе.

Коли Морозенко вийшов із печери, ліс навколо нього змінився. Це була та сама ніч, той самий сніг, але все навколо тепер здавалося живим і святковим. Кожна бурулька на деревах дзвеніла, як церковний дзвін.

Він повернувся до Срібного Бору не втомленим старим, а бадьорим господарем. Він знав, що тепер кожен Новий рік і кожне Різдво він буде приходити до людей, щоб нагадати їм про цю ніч. Він буде малювати візерунки на вікнах, щоб вони нагадували про крила ангелів, і буде дарувати подарунки дітям, бо кожна дитина — це відгомін того Світла, яке він бачив у яслах.

Ну що, Тихоне, — сказав він маленькому мишеві, який заснув у нього в кишені. — Світ врятовано. Тепер ми можемо просто святкувати.

Дід Мороз сів на ґанку своєї хатини, взяв у руки чашку гарячого чаю з травами і подивився на зірку, яка продовжувала сяяти над горизонтом. Він знав, що завтра діти прокинуться і знайдуть під ялинками пакунки. Вони будуть радіти іграшкам, але десь глибоко в їхніх серцях буде жити той самий срібний передзвін, який він допоміг зберегти.

Бо Різдво — це коли навіть найхолодніший дух зими стає найтеплішим другом людини.