5.3. Загублений дзвоник Ангела

Ніч перед Різдвом у Срібному Борі зазвичай була тихою, але цього року небо розгнівалося. Чорні хмари закрили місяць, а вітер, якого Дід Мороз називав «Лютим Свистом», зірвався з ланцюга. Він крутив снігові вихори так сильно, що навіть старі дуби стогнали від напруги.

Морозенко сидів у своїй резиденції, тримаючи в руках срібний ліхтар. Він відчував неспокій. Це не був звичайний зимовий шторм. У хаотичному завиванні вітру йому вчувався інший звук — тонкий, ледь чутний, схожий на плач дитини або дзвін розбитого кришталю.

Раптом небо над лісом прокреслила яскрава смуга. Це не була зірка, що падає, і не блискавка. Це був згусток чистого золотого світла, який, перекидаючись у повітрі, впав десь у самі хащі Глибокого Яру. В ту ж мить вітер на секунду затих, а потім завидів ще лютіше, ніби намагаючись сховати місце падіння під величезними заметами.

— Щось трапилося, — промовив Дід Мороз, натягаючи свої хутряні рукавиці. — Небо втратило свій голос.

Він знав прадавнє передання: за годину до народження Дива Ангел Світла має пролетіти над світом і вдарити у Срібний Дзвіночок. Цей звук — це команда для сердець: «Відкрийтеся!». Без цього звуку люди прокидаються першого різдвяного ранку звичайними, заклопотаними і не відчувають оновлення душі. 

Морозенко вийшов за поріг. Сніг бив у обличчя, намагаючись засліпити старого чарівника. — Не сьогодні, Лютий Свисте, не сьогодні! — вигукнув Дід Мороз і вдарив посохом об землю. Під його ногами сніг вмить перетворився на твердий лід, утворюючи гладку дорогу. Старий ковзав по ній, як тінь, пробираючись крізь колючі хащі Глибокого Яру.

Біля самого дна яру він побачив дивне видовище. Зграя снігових вовків — примарних істот, що народжуються з холоду — оточила щось у снігу. Вони гарчали, але не наближалися, бо від предмета виходило тепло, яке було для них болючим.

У центрі кола, наполовину засипаний білою пудрою, лежав маленький дзвоник. Він був викуваний не з металу, а з застиглого сонячного променя. Його язичок ледь ворушився, але звуку не було — він замерз у диханні земної віхоли.

Геть! — владно промовив Морозенко, підходячи до вовків. Вони вишкірилися. Найбільший вовк, зітканий з чорного інею, заговорив голосом самої порожнечі: — Навіщо тобі цей звук, Сивий? Нехай світ мовчить. У мовчанні ми стаємо сильнішими. Якщо цей дзвоник не задзвонить, люди не згадають про милосердя, і ми зможемо панувати в їхніх душах вічно.

Морозенко не став битися силою. Він знав, що темряву не перемогти мечем. Він опустився на коліна прямо в сніг перед дзвоником. Його великі, грубі від роботи руки обережно обхопили тендітне небесне творіння.

— Ти — мороз, ти — смерть! Твій дотик вб’є його! — реготали вовки. Але Дід Мороз заплющив очі. Він почав згадувати все тепло, яке він бачив у світі. Він згадав дитячі листи, сповнені надії. Він згадав очі матері, що дивиться на немовля. Він згадав смак тієї самої «першої куті», яку готував вчора.

Його руки почали світитися. Холодний дух зими перетворився на живий вогонь любові. Дзвоник всередині його долонь почав відтавати. Крижані кристали, що скували його звук, розсипалися діамантовим пилом.

І тоді це сталося. Морозенко злегка хитнув руками. «Дінь...» Звук був тихим, але він прокотився по лісу, як грім. Вовки розсипалися на пластівці сажі й зникли. Хмари в небі розійшлися, відкриваючи чистий, глибокий космос, усипаний зірками.

З небес спустився промінь, і перед Морозенком з’явився Ангел — безкрилий мандрівник у білому вбранні, чиє обличчя сяяло, як ранкове сонце. — Дякую тобі, Вартовий Зими, — сказав Ангел, приймаючи дзвоник. — Ти зберіг наш голос. Багато хто думає, що ти приносиш лише заціпеніння, але ти приніс захист. — Я лише готую землю до твого приходу, — схилив голову Морозенко. — Без твого звуку моя зима була б лише могилою. А з ним — вона стає колискою.

Ангел піднявся в небо, і за мить над усім світом прокотилася хвиля неймовірної музики. Люди у своїх ліжках почали посміхатися уві сні. Хворі відчули полегшення, а ті, хто був у сварці, раптом відчули сором за свою гордість.

Дід Мороз повільно повертався до своєї резиденції. Він був виснажений, його синя шуба посіріла від інею, але в серці була легкість. Він виконав третю таємницю. Голос неба був повернутий. 

На порозі на нього чекав Тихін, малий миш. — Ви встигли, Господарю? — запитав він. — Встигли, Тихоне. Тепер іди спи. Завтра буде довгий день. Ми підемо до Вертепу.

Морозенко поглянув на схід. Там уже почало займатися рожеве світло. Це було світло Різдва. Залишалася остання історія — історія про те, як старий чарівник, що тисячі років бачив зиму, нарешті зустріне того, хто приніс у цей світ вічну весну.