5.1 Срібний Дзвін: Подорож за Вифлеємським Променем

У Срібному Борі, де дерева вкриті інеєм товщиною в долоню, Дід Мороз готувався до своєї найважливішої вахти. Він знав: його час — це грудень, але його найголовніше завдання — довести світ до порогу Різдва.

Того вечора Морозенко сидів біля свого крижаного каміна, у якому палали дрова з «місячного дерева», що не давали жару, але дарували світло. Раптом він відчув, як повітря змінилося. Воно перестало бути просто колючим від холоду. Воно стало... солодким. Так пахне небо, коли збирається відкрити свої таємниці.

На столі у Морозенка лежала стара карта зоряного неба. Одна зірка на ній — найбільша, що з’являлася лише раз на рік — сьогодні мерехтіла дуже слабко. — Охолола, бідна, — зітхнув старий, поправляючи срібний пояс на своїй синій шубі. — Світ став таким заклопотаним, що люди перестали дивитися вгору. А без їхніх поглядів Зірка втрачає силу.

Він знав: якщо Вифлеємська Зірка не засяє на повну силу, Різдво прийде непоміченим, а серця людей залишаться зачиненими на важкі замки буденності. Дід Мороз не міг цього допустити. Він був господарем льоду, але його серце було виковане з сонячного каменю.

Він свиснув, і з темряви лісу вибігли його вірні олені. Вони були не просто тваринами — це були втілені зимові вітри. — Вперед, мої прудкі! Нам потрібно зібрати «срібний пил надії», — вигукнув він.

Замість того, щоб летти до великих міст із яскравими вітринами, Морозенко спрямував санях до маленького хутора, загубленого в Карпатських горах. Там, у старій хатині, жив хлопчик на ім'я Данилко. Він не писав листа про новий конструктор чи планшет. Він щовечора виходив на поріг і просто шепотів у небо: «Будь ласка, нехай тато встигне на вечерю».

Коли тінь величезних саней пролетіла над дахом хатини, сніг заіскрився так яскраво, що Данилко вибіг надвір. Він побачив велетенського старого з білою, як хмара, бородою. — Ти — Дід Мороз? — запитав хлопчик, мружичись від світла ліхтаря. — Я той, хто приносить холод, щоб ви шукали тепла в обіймах одне одного, — відповів старий. — Данилку, мені потрібна твоя допомога. Твоє чекання — це найчистіша енергія в світі. Чи дозволиш ти мені взяти трішки твого терпіння, щоб підживити Зірку?

Хлопчик замислився. — А якщо я віддам терпіння, тато приїде швидше? — Терпіння не прискорює дорогу, — мудро відповів Морозенко. — Але воно робить зустріч світлою. Коли ти чекаєш з любов’ю, ти будуєш невидимий міст, по якому близька людина йде додому.

Данилко простягнув свої маленькі долоні. Морозенко торкнувся їх своїми крижаними пальцями, і між ними спалахнула маленька іскра, схожа на світлячка. Старий обережно поклав її у свій срібний посох.

Дід Мороз об’їхав ще багато таких місць: лікарню, де втомлена медсестра мріяла про тишу; майстерню, де старий годинникар доробляв подарунок для сиротинця. Від кожного він брав крихту справжнього, чистого почуття.

Коли він піднявся на найвищу гору, він підняв свій посох до неба. — Лети! — наказав він. Зібране світло вирвалося потужним променем і вдарило прямо в серце блідої зірки на небосхилі. В ту ж мить небо розквітло. Зірка спалахнула таким чистим, смарагдово-білим світлом, що тіні на землі зникли.

Морозенко подивився вниз. У маленькій хатині Данилка відчинилися двері — на порозі з’явився чоловік із наплічником, весь засипаний снігом. Данилко кинувся йому на шию.

— Ось тепер моє завдання виконане, — прошепотів Дід Мороз. — Я приготував шлях. Далі працюватиме інша магія.

Він розвернув оленів назад до Срібного Бору. Завтра буде Різдво. Він не буде головним героєм цього дня, і це його радувало. Його роль — бути вартовим на межі, тим, хто розчищає шлях для Світла.