4.3 Смарагдовий іній

У Срібному Борі існувало повір’я: якщо на корі дерев з’являється не білий, а дивний смарагдовий іній, що мерехтить у світлі місяця, — значить, до лісу завітала Велика Сестра.

Дід Мороз, якого лісові духи називали Морозенком, мав сестру на ім’я Крижана Пані. Люди часто плутали її зі Сніговою Королевою — холодною та безсердечною викрадачкою дітей. Але Морозенко знав правду: його сестра не була злою. Вона була Вчителькою Тиші. Якщо Дід Мороз відповідав за свято, подарунки та радість, то Пані відповідала за те, щоб природа могла відпочити, набратися сил і пережити найлютіші морози.

Того вечора небо над Срібним Бором стало густо-фіолетовим. Вітер, який зазвичай весело грався з гілками ялин, раптом затих. Тварини сховалися глибоко в нори, а птахи замовкли. Морозенко вийшов на ганок своєї резиденції. Він відчув, як повітря стало таким густим, що його, здавалося, можна було різати ножем.

На галявині перед будинком стояла висока жінка у сукні, що була зіткана з самого північного сяйва. Вона не йшла — вона пливла над снігом, і там, де її поділ торкався землі, трава вмить вкривалася тим самим смарагдовим інеєм.

Ти знову прийшла занадто рано, Ладо, — тихо сказав Дід Мороз. — Земля втомлена, брате, — відповіла Пані, і її голос прозвучав як дзвін розбитого кришталю. — Люди занадто сильно гріють планету своїми машинами та суєтою. Якщо я не напущу Великий Сон зараз, навесні нічому буде прокидатися. Коріння дерев згорить від втоми.

Але була одна проблема. У самому центрі лісу, біля Старого Дуба, заблукала група дослідників — молодих вчених, які хотіли зафіксувати аномальне сяйво. Вони не були готові до «Смарагдового інею». У такому морозі звичайна техніка виходила з ладу, а вогонь не міг зігріти, бо Пані забирала весь кисень для створення свого льодяного щита.

— Ти забереш їхні душі в Сон, Ладо, — застеріг Морозенко. — Вони ще не встигли написати свої листи. — Вони прийшли без запрошення в мій час, — холодно відказала сестра. — Час Тиші належить мені. 

Дід Мороз знав: сперечатися з сестрою — це все одно, що намагатися зупинити лавину словами. Йому потрібен був інший план. Він не міг скасувати мороз, але він міг змінити його природу.

Морозенко дістав свій посох, витесаний з серцевини блискавки, що колись влучила в лід. Він почав стукати ним по землі, вибиваючи ритм, який суперечив тиші Лади.

— Що ти робиш? — нахмурилася вона. — Я створюю Смарагдове Багаття, — відповів старий. — Ти даси їм холод для сну, а я дам їм світло для надії.

Це було небезпечне чаклунство. Морозенко направив свою енергію не на те, щоб зігріти повітря (це б розлютило сестру), а на те, щоб перетворити смарагдовий іній на... паливо.

У таборі вчених, де люди вже почали впадати у небезпечну дрімоту, раптом сталося диво. Крижані візерунки на їхніх наметах почали світитися яскравим зеленим світлом. Це світло не обпікало, але воно проникало крізь одяг прямо до серця, нагадуючи про дім, про запах літнього лісу та теплий хліб. Це була «внутрішня теплота».

Лада зупинилася. Вона побачила, як один із дослідників, молодий хлопець, замість того щоб замерзнути, раптом посміхнувся уві сні. Йому снилося не зимове пекло, а квітуча долина, яку він має захистити.

— Ти використовуєш мою силу, щоб живити їхні мрії? — запитала вона, і в її очах на мить промайнуло щось схоже на гордість. — Ні, сестро. Я просто показую їм те, заради чого ти працюєш. Ти зберігаєш життя, а я нагадую, навіщо це життя потрібне.

Крижана Пані змахнула рукавом. Смарагдове сяйво посилилося, ставши настільки яскравим, що ніч перетворилася на день. Але це був день без тіней. Вона дозволила Морозенку провести людей через Межу. 

Коли сонце зійшло наступного дня, дослідники прокинулися в своїх спальниках. Вони були бадьорі, ніби проспали тиждень у найкращому санаторії. Навколо них все було вкрите ідеальним, чистим снігом. Жодного сліду зеленого інею. Тільки на корі Старого Дуба залишився маленький малюнок — дві переплетені сніжинки: одна гостра й ідеальна, інша — пухнаста й м’яка.

Морозенко повернувся додому, де на столі на нього чекала чашка чаю, який ніколи не холонув. Лада пішла далі на північ, залишаючи за собою тишу, необхідну для відродження світу.

Ну що ж, — сказав Дід Мороз, дивлячись на свій посох, який трохи зблід після нічної праці. — Світ поспав. Тепер пора його будити святом.

Він знав, що Смарагдовий іній приходить рідко, але він завжди нагадує про головне: навіть найлютіший холод має свою мету, і навіть у серці криги можна знайти іскру, яка зігріє цілий світ.