4.2.Архів ненаписаних листів

У резиденції Діда Мороза є кімната, про яку не знають навіть найдосвідченіші ельфи-поштарі. Вона розташована не в головному корпусі, де листи сортують за категоріями «Слухняні» чи «Дуже наполегливі», а глибоко під корінням Світової Ялини. Це Архів Ненаписаних Листів.

Тут зберігаються не паперові конверти, а прозорі сфери, схожі на мильні бульбашки, що ніколи не лопаються. Всередині кожної — мрія, яку дитина так і не наважилася висловити вголос, або лист, який доросла людина спалила, вважаючи це дурницею.

Морозенко спустився в архів пізно ввечері, коли на небі вже зійшов тонкий серп місяця. Його кроки відлунювали м’яко, бо підлога тут була встелена опалою хвоєю, що світилася сріблом.

— Ну що, мої тихі друзі? — прошепотів старий, провівши рукою вздовж стелажів. — Хто сьогодні кричить найгучніше?

Сфери почали злегка вібрувати, створюючи звук, схожий на шелест сухого листя. Але одна сфера — тьмяна, вкрита шаром пилу — раптом спалахнула багряним вогнем. Дід Мороз обережно зняв її з полиці. Всередині він побачив не велосипед і не нову ляльку. Він побачив маленького хлопчика, який сидить біля вікна в порожній кімнаті й чекає, коли тато повернеться з далекої дороги. Лист, який цей хлопчик так і не написав, звучав просто: «Мені не треба цукерок. Мені треба, щоб хтось пограв зі мною в шахи».

Дід Мороз глянув на дату, що проступила на сфері. Минуло тридцять років. Хлопчик давно виріс, став успішним архітектором у великому місті, збудував сотні будинків, але так і не збудував жодного місця, де він почувався б «вдома». Його звали Андрій.

— Час повертати борги, — мовив Морозенко, згортаючи сферу в маленьку срібну намистину.

Він не став запрягати оленів. Для таких справ потрібен був інший транспорт — Північний Вітер. Старий вийшов на ганок, свиснув, і за мить уже летів над заснулими лісами, перетворюючись на прозору тінь, що ковзає між хмарами.

Андрій сидів у своєму кабінеті на сороковому поверсі. На столі лежали креслення нового торгового центру, а в кутку стояла штучна дизайнерська ялинка, яка не пахла лісом. На календарі було 30 грудня.

Раптом шибка вікна вкрилася візерунком, якого не зміг би відтворити жоден графічний редактор. Це був складний малюнок шахової дошки. Андрій підійшов до вікна, здивований. Температура в кімнаті різко впала, і він відчув запах... мандаринової шкірки та старого паперу.

На його дорогому столі, прямо поверх креслень, з нізвідки з’явилася стара дерев’яна коробка. Вона була пошарпана, зі сколами на кутах. Андрій впізнав її миттєво. Це були шахи його діда, які зникли під час одного з переїздів багато років тому.

Цього не може бути, — прошепотів Андрій.

— У ніч перед Новим роком «неможливо» — це лише слово, що погано виховане, — пролунав низький голос із тіні за кріслом.

Андрій різко розвернувся, але нікого не побачив. Тільки крісло злегка погойдувалося, і на ньому лежала тепла вовняна рукавиця.

— Хто ви? Викрадач? Ілюзіоніст?

— Я той, хто доставляє пошту з великим запізненням, — відповів голос, що здався Андрію дивно знайомим, ніби він чув його в дитинстві уві сні. — Твій лист застряг у часі, Андрію. Ти просив про гру.

Фігури на дошці самі розставилися на місця. Білий пішак зробив хід $e2-e4$. Андрій, сам не знаючи чому, сів навпроти порожнього місця. Він відчував присутність чогось величного і водночас неймовірно доброго.

Вони грали дві години. За цей час Андрій розповів «порожнечі» про все: про втому, про те, як він перестав малювати те, що любить, і почав малювати те, за що платять, про те, як йому не вистачає розмов ні про що. З кожним ходом сфера в кишені Діда Мороза (який залишався невидимим) ставала все яскравішою. 

Коли партія закінчилася внічию, Андрій відчув неймовірну легкість. Тягар, який він носив на плечах роками, просто розчинився. — Дякую, — сказав він щиро. — Не забудь написати новий лист, Андрію, — прошелестів вітер. — Цього разу не ховай його в собі.

Коли архітектор підвів голову, у кабінеті було тихо. Рукавиця зникла, але на підвіконні лежала справжня ялинова гілка з шишкою, припорошена снігом, який не танув.

Андрій взяв чистий аркуш паперу. Він не став малювати фасад будівлі. Він написав номер телефону свого старого друга, з яким не розмовляв п’ять років, і вивів лише три слова: «Приходь грати в шахи».

Морозенко повернувся до Срібного Бору. Сфера Андрія тепер не була багряною чи пильною. Вона перетворилася на чистий кришталь і сама злетіла на полицю «Здійснених Мрій».

— Одне з десяти тисяч, — зітхнув Дід Мороз, знімаючи шубу. — Але кожна така сфера — це паливо для сонця, що зійде першого січня.

Він підійшов до вікна і поглянув на засніжений ліс. Десь там, у великих і малих містах, тисячі людей тримали в собі «забуті листи». І він знав, що наступної ночі йому доведеться відвідати стареньку вчительку, яка все життя мріяла побачити північне сяйво, і маленьку дівчинку, яка хоче, щоб її мама просто перестала плакати. Робота Охоронця ніколи не закінчувалася, бо мрії мають властивість накопичуватися, як снігові замети. І якщо їх не розгрібати, серце може замерзнути назавжди.