3.7.Коли зима дихає

Трон Безіменного тріскав усе сильніше.
Чорні кристали сповзали, наче вони боялися торкатися того нового сяйва, що виходило від Сніжка.

Сам Безіменний відступив на крок — вперше в усій своїй довгій історії.

— Ти… не повинен був народитися, — прошепотів він, і в його голосі звучало не лишень зло. Там було щось стародавнє… і втомлене.

Сніжко зробив крок уперед.
Світло в його грудях тепер було не сліпучим. Воно нагадувало мерехтіння зорі в зимову ніч — глибоке, справжнє.

— Я не народжувався, — сказав він. — Я… став собою.
Ти хотів забрати мене?

Але ти дав мені щось інше.
Ти показав, що в мені… є межа.
І за нею — інша зима.

Безіменний зціпив кулаки.

— Інша зима?
Я… єдина зима, яка була до всіх вас!
Я — холод без форми, без значення!
Я — те, що приходить, коли життя припиняється!

Його голос здійняв бурю.
Вихори льоду били по деревам.
Примари завили.

Але Сніжко стояв спокійно.

Дід Мороз зробив крок до нього — слабкий, виснажений.
Мороз-Тінь — поруч, чорний і світлий одночасно.

— Тобі не треба боротися один, — тихо сказав Дід Мороз. — Зима ніколи не була одинаком.

Сніжко глянув на нього.
І тоді — на Мороз-Тінь.

— Ви обидва… теж частини мене.

Мороз-Тінь здригнувся:
— Частини? Тебе?

— Так, — Сніжко кивнув. — Тепер я бачу.
Ти — тінь зими, що може стати силою.
А ти, Діду… ти — світло зими, що може зігріти, але й заморозити, коли потрібно.

Дід Мороз всміхнувся крізь втому.
— А ти — рівновага.

Сніжко вдихнув — і світло в його грудях змінилося.
Воно стало багатошаровим:

холодним, теплим, темним і ясним водночас.

Безіменний розуміє правду

Безіменний, дивлячись на нього, раптом…
опустив голову.

— То ось воно як…
Усе це… не для того, щоб я повернув владу.
А щоб… я бачив, що зима може змінюватися… навіть без мене.

У голосі була тріщина.
Не морозу.
Смутку.

— Я був першим холодом, — прошепотів він. — Але… ніхто не потребує першого, коли приходить новий.

Трон позаду нього розсипався в пил.

Мороз-Тінь, дивлячись на це, прошепотів:

Він… не ворог.
Він — залишок минулого.

Безіменний підвів погляд.
У його очах вперше не було люті. Лише — порожня тиша.

— Якщо зима має новий шлях…
тоді… що станеться з тим, хто був її початком?

Сніжко підійшов до нього ближче.

Світло в його грудях торкнулося Безіменного — не для атаки.
А як подих.

Чорний холод не розчинився.
Він тихо, повільно… став чистішим.
Не світлим.
Але менш гострим.

Безіменний здригнувся.

— Ти…
ти дозволяєш мені бути частиною цього?

Сніжко кивнув.

— У кожної зими має бути свій корінь.
І навіть найтемніший холод — її частина.
Бути забутим — гірше за темінь.
А бути прийнятим…
це теж одна з сил.

Безіменний заплющив очі.
Його тіло розтануло в повітрі — але не зникло.
Він став туманною тінню, що вплелася в землю, у вітер, у кристали льоду.

Перший холод зими повернувся туди, де йому було місце:
в основу світу, а не над ним.

Сніжко стояв тихо.
Його світло мерехтіло спокійно.

Дід Мороз поклав руку йому на плече:

— Ти… змінив саму суть зими.

Мороз-Тінь підняв голову:

— Ти не просто дух…
Ти — новий порядок.

Сніжко кліпнув своїми ґудзиковими очима:

— А можна я просто… Сніжко?..

Мороз і Тінь засміялися.
Вперше — разом.