3.6.Коли світло стає холодом

Примари кинулися на Сніжка, але щойно їхні прозорі пальці торкались сяйва в його грудях, вони… відступали. Хитались, наче хтось стер їм частину форми. Деякі розсипались на дрібний крижаний пил.

Безіменний закричав — голосом, що змушував тремтіти крони дерев:

— НІХТО НЕ МОЖЕ МАТИ СВІТЛО
У МОЄМУ ХОЛОДІ!

Його трон засвітився чорним полум’ям, і темрява злетіла в небо, роблячи його важким, наче воно стало з льоду.

Дід Мороз розуміє суть

Дід Мороз прикрив очі й стискав посох.
Коли він знову їх відкрив — в них була гіркота.

— Я знаю, що це таке…
Це світло не моє.

Не чиясь сила.
Це — явище.
Новий дух зими.
Те, що з’являється раз у тисячоліття…

Мороз-Тінь завмер:
— Дух, який може змінити рівновагу?

— Який може створити нову, — прошепотів Мороз. — Чисту. Незаплямовану старими боями.

Сніжко, почувши слова, розгублено кліпав:

— Е-е… я просто хотів допомогти… я не дух… я — Сніжко…

— Саме тому ти ним і став, — сказав Мороз-Тінь тихим голосом. — Не через силу… а через намір.

Сніжко зробив крок назад.

Світло в грудях тремтіло, мовби серце, що лише вчиться битися.

І саме на цю мить чекав Безіменний.

Темний ривок

Безіменний підняв руку.

— Достатньо.
Світло можна зламати.
Навіть найчистіше.

І в мить, раптово, різко — він з’явився біля Сніжка.
Ніхто не встиг навіть зреагувати.

Темний мороз, мов гачок із льоду, влучив прямо в світляну грудку Сніжка.

Сніжко скрикнув.
Його світло згасло до тьмяного мигтіння.

СНІЖКО! — Дід Мороз кинувся до нього.

Та Безіменний відштовхнув Мороза одним рухом.
Той впав на коліна, посох випав з руки.

Мороз-Тінь ощирився і кинувся вперед, але…
Одним поглядом Безіменний зупинив його, і тінь наче замерзла в повітрі.

Темрява схопила Сніжка, підняла його над землею.

— Я не можу знищити світло…
…але можу перекрутити.
Можу зробити його своїм.

Сніговик застогнав — тихо, болісно.
Світло в грудях почало темніти, ніби його засмоктувала чорна тріщина.

Дід Мороз схопився на ноги:

— Зупинись!

Він не витримає!
Це світло не створене для твоєї сили!

Безіменний усміхнувся:

— Саме тому це ідеально.
Світло, що не витримує темряви — стає мороком.

І тоді сталося щось страшне і тихе.

Світло Сніжка… луснуло.
Не розбилося.
Не зникло.
А саме луснуло, як кришталева сфера.

І з цієї тріщини почало виходити нове сяйво — темне, але тепле, хаотичне, живе.
Не повністю світле, не зовсім темне.

Мороз-Тінь прошепотів:

Це… неможливо…

Дід Мороз був блідим:

— Він… не ламав світло.
Він його прокинув.
Те, що ми вважали чистотою… було лише оболонкою.

Сніжко впав на землю.
Його очі світилися — м’яким, але глибоким сяйвом, що містило і ніжність, і лід, і темінь, і тепло.

Сніжко тихо підвівся.
І вперше його голос звучав… інакше.

— Я… бачу…
Більше, ніж бачив раніше…

Безіменний зробив крок назад.
Вперше — вперше — в його погляді був не гнів.

Страх.

— Ні.
Це — не моє.
І не твоє, Морозе.
Це… щось третє.

Сніжко глянув на нього — без страху.
Без злості.
Просто… бачачи.

— Ти боїшся не світла. Не мене.
Ти боїшся, що хтось інший стане холодом.

Безіменний застиг.

Його трон почав тріскати.