3.5.Коли Мороз зустрічає порожнечу

Сад тремтів.

Чорне сяйво, що вибухнуло з трону Безіменного, не освітлювало — воно забирало світло, стирало його, як гумкою по старій карті. Дерева втрачали тіні. Сніг під ногами ставав прозорим, наче зникала сама його суть.

Безіменний підвів очі на Діда Мороза:

— Готовий втратити усе, що колись було тобою?
Коли впаде твій холод — впаде і твоя історія.

Дід Мороз підняв посох і намагався зібрати світло, але воно гасло в його долонях, ніби хтось видихав свічки.

— Це… неправильно, — прошепотів він. — Зима не може бути порожнечею. У ній завжди є хоч крапля життя.

Безіменний посміхнувся холодною тріщиною:

— А я й не обіцяю життя.
Я обіцяю зиму таку, якою вона була до того, як ти почав прикрашати її казками.

Мороз-Тінь виступив уперед:

— Це не твоя влада. Лід — так, морок — так… Але не душі. Не сенс. У тебе ніколи не було сили змінювати серця.

Безіменний повернув голову до Тіні.

— І тому ти завжди був слабший за мене.
Бо серце — це перший ворог зими.

Другий удар

Чорний тріск пройшов повітрям, як тріщина на льодовику, що охоплює весь горизонт.
Хвиля темного холоду злетіла з трону — але цього разу вона не була прямим ударом.

Вона була закликом.

З глибоких шарів снігу вийшли постаті:
крихкі, худі, прозорі, мов льодяні тіні.
Наче дитячі сніговики, які ніколи не ожили.
Наче перші форми морозу, у яких не було душ.

Сніжко здався ще меншим поруч із ними.

— Що… це?.. — його голос затремтів.

Дід Мороз прошепотів:
— Примари Порожнечі… створіння, які виникали до світанку людства… Вони не живуть і не гинуть. Вони просто… чекають."

Безіменний підвів руку.

— І сьогодні вони чекатимуть не більше.
Сьогодні — служитимуть.

Створіння зрушили, і їхня хода була безшумною, як падаючий попіл.

Мороз-Тінь робить неможливе

Тінь підняв руки — і з його долонь теж вирвалися темні морозні потоки. Вони зіштовхнулися з примарами, розчинили декількох… але ті множились.

— Я не можу стримати їх усіх! — закричав він. — Це не просто лід… це забута суть зими!

Безіменний посміхнувся:
— Бо ти сам — забута суть.

Мороз-Тінь похитнувся, ніби ці слова були ударом.

Дід Мороз кинувся до нього:
— Не слухай його! Темрява не визначає тебе! Ти — частина мене, а значить, ти теж — захисник зими!

Тінь підвів очі.
У них загорівся холодний, але чистий вогник.

— Я… я справді… можу бути більше, ніж просто відлуння?

— Ти вже є, — тихо відповів Мороз.

Примари наближалися.

А Сніжко… не тікає

Сніжко стояв, тремтів, але не зрушив з місця.

— Я… я невеликий… я зі снігу…
Але… я теж частинка цієї зими!
І я не дам їй стати пусткою!

І тоді сталося щось дивне.

У грудях Сніжка засяяло маленьке світло.
Крихітне, тепле… таке непідвладне Порожнечі.

Дід Мороз здригнувся:
— Це… серцевина?

Справжня?

Сніжко здивовано глянув на себе:
— Ем… напевно?..

Безіменний різко підвівся з трону.
Його голос уперше здригнувся:

— НІ.
ЦЬОГО НЕ МОЖЕ БУТИ.

Примари відступили на крок, немов боялися цього світла.

Сніжко зробив вдих — і світло стало яскравішим.

Мороз-Тінь прошепотів:
— У ньому… народилося серце.
Справжній дух зими.
Чистий.

Дід Мороз усміхнувся вперше з початку битви.

— Так… Я відчував його.
Народжений зі снігу, створений з добра…
Сніжко — це нове.
Те, чого не знав ніхто з нас.

Безіменний задихнувся від люті.

— Забрати.
Його.
Світло.
ЗАБРАТИ!

І примари кинулися вперед.