3.3.Пам'ять льодової бурі

Коли тріщина в землі розширилася, з неї вирвався крижаний вихор — не простий, а той, який зберігав у собі пам’ять століть. Він кружляв над садом, стискаючись у величезний спіральний стовп. Тіні і світло в ньому змішувалися, немов сперечалися, кому дістатися влада над зимою.

Дід Мороз ступив ближче до бурі, посох у його руках світився рівним, суворим сяйвом.
Сніжко ледь утримувався, аби не розлетітись на снігові грудочки.

— Діду… — прохрипів він. — Може… не треба?..

Дід Мороз не повернув голови.
— Якщо я зараз відступлю, — сказав він тихо, — тоді тінь візьме все.

Стародавній Шепіт

З вихору раптом почулося щось, схоже на слова. Тихі, чужі, але дивно знайомі.

“Морозе… Морозе… пам’ятай…”

Сніжко здригнувся.
— Це хто говорить?..

— Це Зимовий Шепіт, — вперше за довгий час похмуро відповів Мороз-Тінь. — Голос того, що було до нас обох.

“Пам’ятай силу, яку ти замкнув… пам’ятай бурі, що слухались тебе…”

Дід Мороз заплющив очі. І раптом навколо нього почав кружляти інший холод — не той, яким він прикрашав ялинки, а той, від якого колись застигали ріки і тремтіли навіть найстаріші духи лісу.

Сніговик задихнувся від цього холоду:
— Дідусю… я не знав, що ти… був таким

сильним…

— Це сила, яку я вирішив більше не чіпати, — прошепотів Мороз. — Я хотів, щоб зима була добром, а не страхом.

Мороз-Тінь розвів руками.
— Добро і страх — це не протилежності. Це… рівновага. Поки ти слабшаєш — слабшає і я. А зима втрачає свою суть.

Сила, що повертається

Вихор раптом знизився й торкнувся посоха Діда Мороза. Крижане світло вибухнуло, немов зоря, і морозні символи — старі руни — проявилися на поверхні льоду. Вони сяяли синім і срібним полум’ям.

Сніжко відсахнувся:
— Що це?..

Знаки першої Зими, — відповів Мороз-Тінь. — Вони давно спали. Але тепер пробуджуються.

Дід Мороз відкрив очі. Вони сяяли тепер подвійним світлом: м’яким зимовим блакитним і глибоким полярним холодом.

— Я пам’ятаю, — сказав він.

І земля завмерла.

Лише буря співала.

Зрив рівноваги

Та раптом у тіні саду щось змінилося. Наче сама темрява здригнулася.

Мороз-Тінь напружився.
— Це не я…

Сад почав спотворюватися: крижані кущі

Сад почав спотворюватися: крижані кущі темніли, мов щось всередині них прокидалося. Фонтан, досі застиглий, раптом заскреготів льодом. І зі стовпів морозу потекли довгі чорні смуги.

Сніжко закричав:
— Що це таке?!

Дід Мороз підняв посох, але буря згасла неначе її хтось захлинув.

І тоді з глибини саду пролунав голос — інший, не належний ні Морозу, ні його Тіні.

Голос сухий, шорсткий, мов тертий лід.
— Ви обидва… забули про мене.

Мороз-Тінь застиг.
— Ні… не може бути…

— Хто це? — прошепотів Сніжко.

Дід Мороз нахмурився.
— Той, кого не існувало багато століть. Той, кого зима боялася більше, ніж будь-якої темряви.

Із тіней вийшла постать, яку важко було розгледіти — вона складалась з чорного інею та тріщин льоду, що повзли по її формі, немов по зламаному склу.

Голос знову заговорив:

— Я — Мороз Безіменний. Той, кого ви замкнули в цьому саду, коли зима втратила свою первісну дикість. Той, кого ви забули… а дарма. Бо саме я був першою зимою. Холодом, що не знав милості.

Сніжко ледь не розтанув від жаху.
— Це… третій Мороз?!

Мороз-Тінь стиснув кулаки.
— Це той, кого ніхто не хотів пам’ятати.

Безіменний підняв голову, і тріщини на його тілі засвітилися темно-блакитним.

— І тепер, коли ви пробудили стару силу… я пробудився теж.

Дід Мороз підняв посох, вітер загув.

— Ми не дозволимо тобі повернутись.

Безіменний посміхнувся тріщиною.
— Ви вже дозволили.

Земля під ними почала вкриватися чорними крижаними жилами.
Сад перетворювався.
І все вказувало на те, що справжнє випробування тільки-но починається.